Ваше ім'я, майоре?
- Автор: Ященко Антон
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: «Таврія»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ваше ім'я, майоре?». Краткое содержание книги:
Автор — журналіст, до пригодницького жанру звертається вперше.
Альфред кивнув, посміхаючись, і вони сіли на лавочці під гіллястим деревом.
З неба долинав потужний гул. Він усе посилювався, насувався з південного сходу, неначе гуркіт безперервного гірського обвалу.
Почулися постріли зеніток. А услід за тим в небі повисли, мов парашутики, клубки диму.
Гул все наближався, могутня хвиля його наростала.
— Он де, он вони, бачите, трохи нижче сонця, з надхмар’я виринають, — говорив майор, прикриваючи долонями очі від сонячних променів. — Один, два, чотири, шість, дев’ять, дванадцять, п’ятнадцять….
— Майн гот, їх не полічити, ціла хмара насувається! Але чиї ж то літаки? — з тривогою запитала Гізела.
Майор не відповів, йому самому кортить узнати. «Може, це наші?» — думав собі.
Снаряди зеніток розривалися то нижче, то вище, а літаки пливли розгорнутими ланками, маневруючи поміж спалахами. Пелена диму від зенітних снарядів заважала розпізнати, звідки то гості.
У Альфреда й шия заболіла дивитись вгору. Дуже хотілося, щоб це були саме радянські літаки, щоб і тут, в далекому тилу» фашисти відчули силу неминучої відплати за свої злочини.
Почувся пронизливий свист. Майвальд добре пам’ятає той звук: шістнадцять місяців тому отак само свистіли бомби, що падали з «юнкерсів» на передній край оборони батальйону капітана Романчука. Після того він і митарствує у ворожому стані.. На все життя зостанеться в його пам’яті той диявольський свист.
— Чуєте, Гізі? То бомби падають. Лягайте! — наказав Майвальд і потягнув її за руку.
Гізела впала поруч і притулилася до нього: Альфред відчував її тепле дихання й пахощі весняних квітів. Майже за два роки війни вперше повіяло на нього таким приємним, запашним. І в ту ж мить зовсім близько пролунав вибух. За ним — другий, третій. А далі — все злилося, здригалася земля.
Сутеніло, коли Гізела з Альфредом дісталися додому. Кілометрів п’ять довелося йти пішки — міст через річку зірвано.
Мати Гізели — фрау Хільда Міллер — зраділа появі дочки з офіцером. Вона дуже боялася за неї, коли бомбили місто. Тепер повеселішала, рада гостеві — такому гарному, ласкавому майорові, що привів додому улюблену донечку.
— А де ж батько? — поцікавилася Гізела.
— На заводі. Може, вранці буде.
Фрау Міллер зовсім сива, під очима й біля рота мереживо зморщок, хоч пі тільки-но минуло п’ятдесят. Жвава, метушлива, швидко почала поратися біля столу.
Гізела показала гостеві свій дім, повела в садочок, де цвітуть черешні, вишні, розквітають груші, пахне бузком. Тут справді ніяких ознак війни. П’янке весняне повітря приємно лоскоче ніздрі. Хотілося забути лихоліття, про поранених — набридло все це. їй двадцять сім, а вона все ще самотня.
Гізела взяла майора за руку й підвела до куща бузку, де звисали щойно розквітлі кетяги.
— Що то значить весна! Усе прокинулося, буяє. Дихайте Альфе, на повні груди пахощами квітів, користуйтеся щасливою нагодою. Бомби, слава богу, обминули нас сьогодні. А завтра? Хтозна. що буде завтра.
— Так, Гізі, після того, що ми бачили сьогодні, тут справді рай! Я просто сп’янів, і не тільки від п’янкого повітря… Мені так хороше з вами, що я…
Гізела вже не чекала, що він скаже далі — сяючи від радості, пригорнулася до нього. А він, давши волю почуттям, замкнув її в обіймах.
Гостинна фрау Міллер готувала вечерю, і хоч її продовольчі запаси вкрай мізерні, вона нічого не пошкодувала; хотілося догодити другові доньки. Зважаючи на воєнний час, стіл таки був накритий по-святковому: картопля, ковбаса, нарізана тоненькими шматочками, ерзац-кофе.
Гізела передбачливо принесла з госпіталю пляшечку спирту-ректифікату, розвела холодною водою й сама наповнила три чарки. Коротко розповіла мамі, хто такий Альфред Майвальд, і запропонувала тост за здоров’я гостя.
Вони чокнулися, і без манірності кожен випив до дна.
Господиня пригощала, вибачалася за бідний стіл.
— Що зробиш, війна. Та, може, вона вже скоро скінчиться. Кажуть, що наші відступають, — зауважила, ніби між іншим, а сама зиркнула допитливо на майора.
Альфред зробив вигляд, що недочув — усьому свій час. А за хвилину підвівся, щоб сказати слово. Він почав про Гізелу. Говорив про її чуйність, теплоту.
— Гізела — мій щирий друг, — заключне, — вона врятувала мені життя. Тому я з радістю хочу випити за матір, що народила й виростила таку хорошу доньку. За вас, фрау, за ваше здоров’я! — і вклонився Хільді Міллер.
Зворушена увагою офіцера, господиня підвелася з крісла. Підвелася й Гізела.