Ваше ім'я, майоре?
- Автор: Ященко Антон
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: «Таврія»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ваше ім'я, майоре?». Краткое содержание книги:
Автор — журналіст, до пригодницького жанру звертається вперше.
— Ось ви де, а я там вас шукаю, — почувся такий знайомий голос.
Майор оглянувся: до нього поспішала, цокаючи по бетону каблучками, Гізела. Він уперше бачив її в цивільному одязі. Середня на зріст, з простою зачіскою густого білявого, як льон, волосся, що віялом спадає на плечі, тоненький перехват талії, рожева шовкова блузка обтягує її повні перса. Вона посміхається, показуючи рівненькі рядочки білих зубів.
— А знаєте, Альфе, мундир вам дуже до лиця, — оглянувши його з голови до ніг, сказала Гізела.
— А вам, Гізі, навпаки, значно краще в цивільному.
— Правда? — скинула бровами.
— Я завжди кажу вам тільки правду — отак мені більше подобається. Зараз ви просто чарівна!
Гізела зашарілася від збентеження.
— Дякую Альфе. Для вас я завжди одягатимусь тільки в цивільне, військове не для жінок.
На мить обоє замовкли, збираючись з думками. По паузі вона запитала:
— Ну, так у вас уже все готове? Повертатися до канцелярії не треба?
— Ні, з усіма попрощався, документи в кишені. Вільний, як птах, можу летіти куди завгодно.
Гізела довго не зводить з нього сяючих очей. «Куди й чого тобі, милий, летіти від мене?» — говорить її погляд.
— Гаразд, — сказала якось діловито, — можна, звичайно, й летіти, та я б не радила, Альфе, поспішати, бо птах ви поки що підбитий, далеко залітати не варто. У всякому разі сьогодні, друже, ви мій гість. Я взяла відпустку на цілу добу й запрошую вас до своїх батьків. Це на околиці міста. Там дуже хороше, все квітує навколо, неначе й війни нема. Подивитесь. У батьків свій будиночок. Вони тільки вдвох, а кімнат три. Якщо сподобається, вони поступляться однією для вас. Поживете кілька днів, а може, й місяць — два, спочинете після госпітальної метушні. Потім вирішите, як бути далі.
Майвальд приємно вражений. Те, що сказала Гізела, було такою несподіванкою, що не одразу й зреагував, розгубився. Тимчасовий притулок, що обіцяє вона, буде для нього рятівним кругом. Тримаючись його, він матиме можливість обміркувати дальші ходи, пошукати своєї стежки.
— Я зворушений, Гізі, вашою увагою. Мені навіть незручно, що ви так піклуєтеся про мене, і я не знаю, чи зможу коли-небудь віддячити вам за таку ласку.
— Киньте, Альфе, церемонії, це ні до чого, — вона посміхнулася. — Адже ми друзі, які можуть бути рахунки. Ходімо, — взяла Альфреда за руку й, вийшовши з подвір’я госпіталю, вони попрямували на Бісмаркштрасе.
Гізела тримала Альфреда під праву руку, лівою він спирався на палицю.
Весна дихала теплом. Дерева, що вишикувалися вздовж Бісмаркштрасе, тільки-но одягалися в яскраво-зелене вбрання, а за парканами особняків розпускався бузок.
Вони йшли алеєю старих гіллястих лип. Майор розправив груди.
— Не розумію, звідки це гаром тягне? — сказав Альфред, зупинившись.
— Та он же, дивіться, — показала праворуч, — ціла вулиця — суцільне згарище.
Він довго не зводив погляду з тих руїн. У багатьох місцях вони курилися димом, видно, дотлівало щось під розваллям.
— Що вас так уразило, Альфе? — запитала Гізела.
— Та оці руїни. Далекий же тил. А виходить, що й тут війна. Я не знав. У пресі й по радіо повідомлялося лише, про окремі нальоти англійців на німецькі міста. Але військово-повітряні сили вермахту, мовляв, завжди дають відсіч, і ворог, тікаючи, скидає свій вантаж де прийдеться.
— То маєте нагоду переконатися: вулицю знищено «випадково» скинутим вантажем. А скільки таких вулиць і навіть міст! Щодоби скидають на нашу землю тисячі тонн вибухівки. То лише англійці та американці залітали, а тепер, кажуть, росіяни бомбардують.
Вона глузливо посміхнулася й махнула рукою.
— Ходімо, друже, тут недалечко трамвайна зупинка.
Та не встигли вони зробити й десяти кроків, як почувся сигнал повітряної тривоги.
Люди, немов курчата, що побачили шуліку, зникли. Все довкола завмерло.
— Біжіть, Гізі, он до того будинку, там, напевне, бомбосховище, а я почекаю під оцим дубом віковим.
Гізела розуміла: у Альфреда ще болить нога, і тому він не хоче, аби через нього…
— Що ви, Альфе, нікуди я не піду, — рішуче заперечила вона. — Давайте краще подивимось, бо мені не доводилося бачити повітряного бою. А це ж, мабуть, цікаво, правда?