Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Часто Марта поверталася додому пригнічена. Релігія її виснажувала. Роза стала всемогутньою в домі. Вона грубіянила Муре, лаяла його за те, що він, мовляв, бруднить багато білизни, подавала йому їсти, коли сама хотіла. Вона навіть взялася за спасіння його душі.
— Пані правильно робить, що живе по-християнському, — казала вона. — А на вас впаде прокляття, пане, і це буде справедливо, бо ви недобра людина, ні, ні, недобра! Вам би треба у ту неділю піти разом з пані на обідню.
Муре знизував плечима: він уже на все махнув рукою. Іноді він заходився сам порядкувати в господі, замітав їдальню, коли йому здавалося, що там занадто брудно. Але найбільше турбували його діти. Під час канікул матері майже не було вдома, Дезіре і Октав, який знову не склав іспитів на бакалавра, перевертали все в домі догори ногами. Серж нездужав і цілі дні читав у своїй кімнаті, лежачи в ліжку. Він став улюбленцем абата Фожа, і той давав йому книжки. Муре провів два тяжких місяці, не знаючи, як упоратися з усім цим; найдужче він журився Октавом. Він не схотів чекати кінця канікул і вирішив, що хлопцеві не треба повертатися до колежу, а краще влаштувати його в якесь торговельне підприємство в Марселі.
— Якщо ти не хочеш більше дбати про них, — сказав він Марті, — треба їх кудись влаштувати… Я вже не маю сили, я ладен їх викинути за двері! Коли це тобі неприємно, нарікай сама на себе!.. Октав став зовсім нестерпний. Ніколи з нього не буде бакалавра. Краще одразу навчити його заробляти собі на прожиття, ніж дозволяти тинятися по вулицях з ватагою бешкетників. Кроку не можна ступити в місті, щоб не зустріти його.
Марта дуже схвилювалась; почувши, що її хочуть розлучити з одним з її дітей, вона неначе прокинулася від сну. Вона домоглася, що від’їзд було відкладено на тиждень. Вона тепер більше сиділа вдома, як і раніше, взялася до хатньої роботи. Але потім її знову охопила млявість; того дня, коли Октав поцілував її, сказавши, що ввечері він їде до Марселя, їй уже було байдуже до всього, і вона тільки дала синові на прощання кілька порад.
Коли Муре повернувся з вокзалу, у нього було дуже тяжко на серці. Він пішов шукати дружину і знайшов її в алеї саду, де вона сиділа і плакала. Тут він дав собі волю.
— Ну от, одним менше! — закричав він. — Ти повинна бути задоволена. Тепер ти зможеш досхочу швендяти по церквах! Будь спокійна — двоє інших недовго тут пробудуть. Я ще лишаю Сержа, бо він дуже лагідний і ще занадто молодий, щоб їхати вчитись на юридичному факультеті; але якщо він тобі заважає, — скажи, я звільню тебе й від нього… А Дезіре скоро поїде до своєї мамки…
Марта й далі мовчки плакала.
— А як же ти хочеш? Одне з двох: або сидіти дома, або цілий день десь бігати. Ти вибрала останнє, твої діти для тебе тепер ніщо, це логічно… До того ж тепер треба звільнити місце для тієї шушвалі, що живе у нас в домі, адже так? Наш будинок не такий уже великий. Добре ще буде, якщо нас самих не виженуть на вулицю.
Він підвів голову і глянув на вікна третього поверху. Потім повів далі, притишивши голос:
— Та не плач-бо, як дурна: на тебе дивляться. Бачиш пару очей між червоними завісками? Це очі абатової сестри, я їх добре знаю. Хоч коли глянеш туди, вони завжди звідти визирають… Сам абат, може, й порядна людина, але ці Труші! Я почуваю, як вони причаїлися за своїми завісками, наче вовки, готові кинутись на здобич. Ручуся, що, коли б не абат, вони через вікна лазили б у садок красти в мене груші… Витри ж сльози, моя люба; будь певна, що вони тішаться з наших суперечок. Не слід показувати їм, як ми засмучені від’їздом хлопця, який через них мусив поїхати з дому.
Голос його тремтів від зворушення, він сам мало не плакав. Пригнічена горем, розчулена до глибини душі його останніми словами, Марта готова була кинутись в його обійми. Але її стримував страх, що їх побачать, — і вони розійшлися. А між двома червоними завісками і далі злісно поблискували очі Олімпії.