Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Абат Фожа зробив різкий рух. Терпець йому увірвався, і він сказав роздратовано:
— Ет! Ви забуваєте, які гидкі чутки ходять про мене і що я приїхав сюди в подертій сутані! Коли людину з недоброю славою посилають на небезпечний пост, її зрікаються аж до того дня, коли вона переможе. Допоможіть мені перемогти, монсеньйоре, і ви побачите, що у мене в Парижі є друзі.
Єпіскоп, вражений тим, що в дій людині раптом виявився такий енергійний авантюрист, і далі мовчки дивився на нього; тоді абат Фожа знову полагіднів і сказав:
— Це ж тільки здогади; я хотів сказати, що мені ще багато треба зробити, щоб заслужити прощення. Мої друзі чекають, поки моє становище остаточно зміцніє, щоб скласти вам подяку.
Монсеньйор Руссело помовчав ще якусь хвильку. Це була людина з тонкою душею, що вивчила людські вади по книжках. Усвідомлюючи свою безхарактерність, якої навіть трохи соромився, він заспокоював себе тим, що умів оцінювати людей по заслузі. У житті цього освіченого епікурейця бували хвилини, коли він у душі жорстоко глузував з честолюбців, що його оточували і змагалися один з одним за його мізерну владу.
— Ну, — сказав він, усміхаючись, — ви людина наполеглива, любий пане Фожа. Раз я вам дав слово — я додержу його… Правду кажучи, півроку тому я не зважився б настроїти весь Плассан проти себе; але ви змусили вас полюбити, наші дами дуже вас хвалять. Віддаючи вам парафію святого Сатюрнена, я лише плачу борг за Притулок пречистої діви.
До епіскопа знову повернулась його грайлива люб’язність, його витончені манери чарівного прелата. Раптом трохи відхилилися двері, і абат Сюрен просунув у кабінет свою гарну голову.
— Ні, дитино моя, — сказав єпіскоп, — я вже не диктуватиму вам цього листа… Ви мені більше не потрібні. Можете йти.
— Прийшов абат Феніль, — пошепки сказав молодий священик.
— А! Добре, хай підожде.
Монсеньйор Руссело здригнувся, але зробив виразний і майже комічний рух на знак того, що справу вже вирішено, і хитро подивився на абата Фожа.
— Ось що, вийдіть через ці двері, — сказав він, відсуваючи портьєру, яка їх закривала.
На хвилину він затримав абата на порозі і, дивлячись на нього з усмішкою, промовив:
— Феніль лютуватиме… Ви обіцяєте захищати мене від нього, якщо він зніме вже надто велику бучу? Я віддаю його у ваші руки, попереджаю вас, я розраховую також на вас щодо маркіза Лагріфуля, сподіваюсь, ви не допустите, щоб його обрали знову… Взагалі тепер я буду спиратися на вас, любий пане Фожа.
Він помахав йому кінчиками пальців своєї білої руки і спокійно повернувся в свій теплий кабінет. Абат аж до місця прикипів, здивований отією суто жіночою легкістю, з якою монсеньйор Руссело міняв господаря, переходячи на бік сильнішого. Тільки тепер він відчув, що епіскоп посміявся з нього, як сміявся, мабуть, і з абата Феніля, сидячи в своєму м’якому кріслі і перекладаючи оди Горація.
Наступного четверга, близько десятої години вечора, коли вибране плассанське товариство зібралося в зеленій вітальні Ругонів, на її порозі з’явився абат Фожа. Він виглядав чудово, — гордовитий, розчервонілий, у новій тонкій сутані, що виблискувала наче атласна. На його поважному обличчі грала легенька усмішка, — ледь помітна складочка в кутиках уст, яка, проте, надавала цьому суворому обличчю добродушного виразу.
— Ах, ось і наш любий кюре! — весело вигукнула пані де Кондамен.
Але господиня вже поспішила назустріч гостеві; взявши обидві руки абата в свої, вона повела його на середину вітальні, ніжно дивлячись на нього й злегка похитуючи головою.
— Який сюрприз, який чудовий сюрприз! — повторювала вона. — Цілий вік ми вас не бачили. Невже тільки велика удача може примусити вас згадати про ваших друзів?
Абат невимушено кланявся. З усіх боків його улесливо вітали, дами захоплено перешіптувались. Пані Делангр і пані Растуаль, не чекаючи, щоб він привітався з ними, підійшли до нього поздоровити його з новим призначенням, про яке офіційно оголошено вранці. Мер, мировий суддя і навіть пан де Бурде міцно потиснули йому руку.
— Ач, який молодець! — прошепотів пан де Кондамен на вухо лікареві Порк’є. — Він далеко піде. Я розкусив його з першого ж дня… Як на мене, вони безсоромно брешуть, ця стара Ругониха і цей абат, коли розводять свої невинні розмови. Я бачив багато разів, як він пробирався сюди пізно ввечері. Вони, мабуть, стараються облагодити вдвох якусь нечисту справу.
Але лікар Порк’є страшенно боявся, щоб пан де Кондамен не скомпрометував його; він поквапився одійти від нього і також потиснути руку абатові Фожа, хоч доти ніколи не сказав йому ні слова.