Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Хоч абат Фожа говорив дуже смиренно, проте епіскоп відчув приховану погрозу в його словах. Він підвівся і ступив кілька кроків, засмучений до краю своєю безпорадністю. Потім, сплеснувши руками, вигукнув:
— Скільки нових мук попереду!.. Я хотів би уникнути всіх цих розмов; але коли ви наполягаєте, треба говорити щиро… Так от, пане, абат Феніль закидає вам багато чого. Здається, я вже казав вам, що він написав у Безансон і довідався про дуже неприємні речі, — ви, певне, здогадуєтесь, які саме. Щоправда, ви мені пояснили все це, я знаю ваші заслуги і ваше самотнє життя, сповнене каяття, але що ви хочете? Старший вікарій має зброю проти вас і користується нею нещадно. Часто я не знаю, як вас боронити… Коли міністр попросив мене прийняти вас у мою єпархію, я не приховав від нього, що ваше становище буде тяжке. Він наполягав, сказавши мені, що це вже ваша справа, і я нарешті дав згоду. Тільки тепер не треба просити в мене неможливого.
Абат Фожа не опустив голови; він навіть підвів її ще вище, і, глянувши епіскопові просто в вічі, твердо промовив:
— Ви дали мені слово, монсеньйоре.
— Авжеж, авжеж… Бідоласі Компану що не день, то все гіршало, ви прийшли, довірили мені дещо, я обіцяв, я не заперечую… Послухайте, я хочу вам сказати все, щоб ви не могли закинути мені, ніби я кручуся, як флюгер. Ви запевняли мене, що міністр бажає якнайшвидшого вашого призначення на посаду кюре церкви святого Сатюрнена. Так от, я написав у Париж, розпитував про вас, а один з моїх друзів побував у міністерстві. Йому мало не засміялись у вічі й сказали, що вас навіть не знають. Міністр рішуче заперечує, що він вам протегує, чуєте? Якщо ви хочете, я прочитаю вам одного листа, в якому він дуже несхвально говорить про вас.
І він простяг руку, щоб пошукати в шухляді листа, але абат Фожа став перед ним і, не зводячи з нього очей, прошепотів з усмішкою, в якій були і іронія, і жалість:
— Ах, монсеньйоре, монсеньйоре.
Потім, помовчавши хвилину, ніби не бажаючи давати детальніших пояснень, повів далі:
— Я повертаю вам ваше слово, монсеньйоре. Вірте мені, в усій цій справі я більше дбав про ваші інтереси, ніж про свої власні. Згодом, коли буде вже занадто пізно, ви згадаєте, що я вас попереджав.
Він уже був рушив до дверей, але епіскоп затримав його і повів назад, говорячи стурбовано: — Слухайте, що ви хочете цим сказати? Поясніть мені, любий пане абат. Я знаю, що в Парижі незадоволені з мене після обрання маркіза де Лагріфуля. Мене справді ’ дуже мало знають, коли гадають, що я брав у цьому у часта; я виходжу з цього кабінету не більш як двічі на місяць… То ви думаєте, мене обвинувачують у тому, що я висунув маркіза?
— Боюсь, що так, — відрубав абат.
— Ет! Це ж безглуздя, я ніколи не втручався в політику, я живу серед любих моєму серцю книг. Все це діло рук Феніля. Я йому двадцять разів казав, що кінець кінцем він наробить мені клопоту в Парижі.
Він спинився, злегка почервонівши від того, що в нього вихопились ці останні слова. Абат Фожа знову сів перед ним і глухо промовив:
— Монсеньйоре, ви тільки що осудили вашого старшого вікарія… Я ж весь час казав вам про це. Перестаньте підтримувати його, бо інакше ви матимете великі неприємності. Хоч ви й не вірите цьому, але я маю друзів у Парижі. Я знаю, що обрання маркіза де Лагріфуля дуже настроїло проти вас уряд. Справедливо чи несправедливо, але вас вважають за єдину причину опозиційного руху, який помічається в Плассані, де міністр, з особливих міркувань, хоче дістати більшість голосів. Якщо на майбутніх виборах знову пройде кандидат легітимістів, це буде дуже недобре, і я боюсь, що це може порушити ваш спокій.
— Але ж це жахливо! — вигукнув бідолашний епіскоп, схвильовано соваючись у кріслі. — Не можу ж я заборонити голосувати за легітимістського кандидата! Хіба я маю хоч який-небудь вплив, хіба я коли-небудь втручався в ці справи?.. Ах! Знаєте, бувають дні, коли мені хочеться замкнутися в монастирі. Я забрав би свою бібліотеку і жив би собі спокійно… Абатові Фенілю, от кому треба було б бути епіскопом! Якби я слухав Феніля, я б зовсім не зважав на уряд, підкорявся б тільки Риму і махнув би рукою на Париж. Але мене це не цікавить, я хочу померти спокійно… То ви кажете, що міністр гнівається на мене?
Священик не відповів; дві складки в кутиках його рота надавали його обличчю виразу німої зневаги.
— Боже мій, — вів далі епіскоп, якби я знав, що зроблю приємність міністрові, призначивши вас кюре церкви святого Сатюрнена, я б постарався якось це влаштувати… Тільки, запевняю вас, ви помиляєтесь: вас там не дуже шанують.