Завоювання Плассана

— Ми взяли з собою подушки, — сказала вона, показуючи очима на клунок. — 3 подушками непогано і в третьому класі. Не гірше, як у першому. Це дуже велика економія. Навіть коли маєш зайві гроші, нащо кидати їх на вітер? Правда, пані?

— Безперечно, — відповіла Марта, трохи здивована манерами цих людей.

Олімпія підійшла ближче і дуже охоче зайшла в розмову:

— Те саме і з одежею; коли я їду кудись, я одягаю найгірше з того, що маю. Я сказала Оноре: «Твій старий сюртук ще цілком годиться для поїздки». Він також надів свої робочі штани, які вже давно не носить. Ви бачите, й сукню я вибрала найгіршу, на ній, здається, вже й дірки є. Оця шаль іще материна, вдома я на ній прасувала білизну. А який на мені чепчик! Це старий чепчик, я надівала його тільки тоді, коли йшла до пральні… І все це ще цілком годиться для подорожі, правда, пані?

— Безперечно, безперечно, — повторювала Марта, силкуючись усміхнутись.

В цю мить згори почувся роздратований голос, який крикнув уривчасто:

— Ну що там, мамо?

Муре підвів голову і побачив абата Фожа; спершись на поруччя сходів на третьому поверсі, з перекошеним від люті обличчям, він нахилився вниз, рискуючи впасти, щоб краще побачити, що діється в передпокої. Він почув голосну розмову і якийсь час уже, мабуть, стояв там, насилу стримуючи свій гнів.

— Ну що там, мамо? — крикнув він знову.

— Ми йдемо, йдемо, — відповіла пані Фожа; вона, здавалось, затремтіла від грізного голосу сина.

І, повертаючись до Трушів, сказала:

— Ходімо, діти, треба йти нагору… Пані йде в своїх справах.

Але Труші, здавалось, не чули. Їм подобалось у передпокої; вони розглядали все навколо себе з таким радісним виглядом, наче їм подарували цей будинок.

— Тут дуже гарно, дуже гарно, — повторювала Олімпія, — правда, Оноре? З листів Овідія ми не думали, що тут так гарно. Я казала тобі: «Треба їхати туди, там нам буде ліпше, моє здоров’я покращає…» От бачиш, я таки мала рацію.

— Атож, атож, тут зовсім непогано, — процідив крізь зуби Труш. — І садок досить великий, здається.

Потім, звертаючись до Муре, додав:

— Чи ви дозволяєте, пане, вашим пожильцям виходити в садок?

Муре не встиг відповісти. Абат Фожа зійшов униз і закричав громовим голосом:

— Трушу! Олімпіє! Чого ж ви не йдете?

Вони обернулись. Коли вони побачили, що він стоїть на сходах, страшний у своєму гніві, вони ніби знітились і покірно пішли за ним. Він мовчки йшов попереду, ніби не помічаючи, що всі Муре стояли в передпокої і з подивом дивились на цю процесію. Щоб зменшити неприємне враження, пані Фожа, яка йшла позаду всіх, усміхнулася до Марти. Коли й Марта пішла, Муре залишився ще на якусь хвилину в передпокої. Нагорі, на третьому поверсі, грюкали двері і лунали голосні вигуки, потім настала мертва тйша.

— Чи не посадив він їх під замок? — промовив сміючись Муре. — Нічого сказати, гарна сімейка!

На другий день Труш, пристойно одягнений в усе чорне, чисто поголений, з пригладженим на скронях ріденьким волоссям, був представлений абатом Фожа Марті і дамам-патронесам. Йому було сорок п’ять років, він мав гарний почерк і казав, що довгий час служив рахівником в одному торговельному підприємстві. Дами-патронеси одразу ж прийняли його на службу. Він мав представляти комітет, вести всі фінансові оправи від десятої до четвертої години в конторі, що містилася на другому поверсі Притулку пречистої діви. Платню йому призначено півтори тисячі франків на рік.