У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Дивно, але цього разу обід так не смакував школяреві, як завжди, він ледве доїв подане матір’ю.

Вернулася Марта Давидівна, прийшла тітка Оксана слідом за нею, і Петрик оповів їм усе спочатку.

Минула година, бо знову пробив дзвін на каланчі, і Петрик сів за уроки, щоб наздогнати пропущене. Намітив собі невідкладно прочитати з “Читанки” і написати всі домашні завдання за три дні, але на диво, йому не вистачило сил. Швидко стомився і мусів спочивати, чого раніше ніколи не робив. Відволікшись від уроків, згадав про бубонця і вирішив негайно податися на Луку за обіцяним.

Книжок та зшитків зі столу не прибирав, бо сподівався швидко повернутися. Вийшов із хати ніби по нужді, садком пробрався на берег, а звідти дременув на Луку. Біг без передиху, аж серце калатало. Юрченків шукав не довго. Як і просив його Марро, розказав, що той коней не крав, грошей від холодноярівців не брав і не закопував.

– Немає триклятого Марія вдома, а то б я убив його і викинув псам за те, що втік, і за те, що просив тебе задарма бігти до нас.

– Не задарма, дядьку-цигане, Марро мені бубонець обіцяв! –  зрадів Петрик нагоді перейти до головного. –  А рушника, точнісінько такого, як ото висить у вас на ключці, у мене вкрав, як утікав. Я ще матері не признався.

– Бубонця?.. –  циган взявся перекидати якесь лахміття в кутку намета. –  Коли він, сукин син, попадеться мені на очі, я з нього шкіру зніму! А бубонця, – нарешті знайшов він бажане, – ось маєш! –  простягнув він Петрикові нового бубона, аж хлопчині дух перехопило від захоплення. –  А рушника, скажи матері й батькові, ми вернемо потім, бо ж, кажу тобі, нічого не знаємо про Марія.

– Ох, нехтемів син! Ох, горе наше! Де він тепер, лобуряка?! –  запричитала циганка.

– Хай-но я його піймаю, сатану такого, то й руки-ноги йому повикручую! –  лаявся циган, аж Петрикові стало страшно за Марія.

– Не винен він, дядьку! Їй-бо, не винен! –  заступився Петрик, думаючи про старого цигана, як про звіра, страшнішого від батька.

– Хоч і не винен, все одно на смерть його задушу, паскудника, як вернеться!

– То я піду, дядьку? –  шкода було Петрикові циганчука. “Циган куди гірший від мого батька. Справжній кат із катів!” – подумав Петрик.

– І за мене йому, і за мене! –  докинула Марієва сестра Зара.

– Розквитаюсь за всіх! Хай-но лише мені попадеться! –  стиснув циган чорний, як земля, кулак.

Бубоніло і дзвеніло все навкруги, як Петрик, задихавшись, чого раніше за собою не помічав,  нісся з подарунком додому. Радість його не вміщалася в грудях: з багатьма дзвіночками, що горіли сріблом і міддю, з обведеною червоною стрічкою обичайкою, з точеною балабайкою із кульками на кінцях –  бубонець був як намальований.

– Бог з тобою, хлопче! Де ти взяв цю біду? –  зустріла Ганна сина у дверях. –  Перестань! Гріх бубоніти! Похорон же вчора відбули! Затихни! –  нагримала на нього.

Довелося Петрикові все розповісти матері. Звеселілий Гриць, радіючи за нього, запропонував: ”Мамо, не гнівіться, а попросіть Лесю Яремівну, щоб сказала, що це вона подарувала Петрикові бубонця, то тато й слова не скажуть, бо інакше і за бубона йому попаде.” Розгледівши дарунок, Гриць віддав його сестрам, що нетерпляче простягали за ним руки.

Під вечір Леся Яремівна, попереджена Домашкою, принесла в дарунок вже Грицеві свою давню помережану сопілку. Хоч був траур, свисту, гуду й бубоніння Ганні годі було спинити, як Леся Яремівна вже й пішла. Петрик раптом запросився спати, відмовившись від вечері.

Наступного ранку він довго не хотів просипатися, ледь полизькав сніданок і якось в’яло пішов до школи, чим немало збентежив матір. Зауважила незвичну втому учня і Марта Давидівна: він не виходив на перерви, не задавав питань на уроках і слухав неуважно. Так пройшло аж три дні, хлопець ходив, як сонний, скаржився на стук в голові, їв мало, а пив непомірно багато...

Ще й не стемніло, вся родина, ставши в рядок біля лавки поряд із матір’ю, м’яла взяте на хуторі прядиво, як через поріг вступили батько і Тодось. Господар, як не дивно, не виглядав  сердитим, а тільки досить виснаженим. Він зняв з голови кашкета, перехрестився розмашисто тричі, оглянув родину за ретельною роботою, витер тилом п’ястука піт на лобі і сів мовчки на стілець під вікном.

– Відхили-но, сину, трохи двері, хай провітриться хата, бо від пороху дихати нічим, – наказав  Тодосеві. –  Слава Богу, добралися ми із камінням, – звітував він, як Ганна, кинувши мичку, почала ладнати вечерю. –  Воли, правда, понатирали трохи шиї, але каміння привезли добротне. Тепер лишилося ще десь оскард дістати чи сталі добротної напитати та самому викувати… А ти ж, байстрюче, як із буцигарні викрутився? –  раптом звернувся він до Петрика, що особливо ретельно м’яв босими ногами прядиво, хоч і почувався геть слабим. –  Треба ж до такого дійти, щоб і в буцигарні вже побувати! –  хитаючи докірливо головою, незлобиво сварився він на Петрика. –  І люди не повірять, бо подібного ще не було! –  пішов він до шаплика мити руки перед вечерею. –  Оце влада, оце порядки!.. Оце завоював волю і собі, і дітям! –  говорив він, витираючи руки і лице. –  Моталися, юшилися, а пристали до того ж берега, що й батько Дорош…

Петрик, тішачись нелютим настроєм батька, лише старанніше тиснув на колкий жмуток прядива, бгав його до середини з кінців, аж піт йому по лиці котився, і молив подумки Бога, щоб батько не дізнався ні про вавки на сідницях, ні про порвані штани, ні про вкрадені крашанки. Раніше батько карав його, ставлячи надовго в куток на гречку чи яку іншу пашницю, тож він аж розсміявся, згадавши таке покарання, на диво всім хатнім, а потім раптом розридався, чим спантеличив Ганну з Карпом, і попросився лягти, відмовившись від вечері…