Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Основною військовою силою Великого князівства Литовського була «земська служба», тобто ополчення військового стану, принципи якої були запозичені у довгий час головного ворога Литви — Німецького ордену. На заклик великого князя аристократія Литви й Русі була зобов’язана виступити в похід кінно, збройно та із власним загоном, кількість вояків у якому визначалося залежно від земельних володінь бояр.
Земська служба була організована за територіальним принципом. Намісник вищої адміністративної одиниці (з XV ст. він звався воєводою) стояв на чолі земської служби підлеглої йому території. Організаційно-тактичними одиницями земської служби були корогви. Переважали корогви, що формувалися за територіальним принципом, у кожній із земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, які очолювали повітові хорунжі. Існували також корогви, які збирали великі можновладці та княжата. Ці пани, що служили окремо від повітових корогов на чолі власних підрозділів, називалися короговними панами.
На відміну від Польського королівства, шляхетське ополчення у Великому князівстві не було на початку XVI ст. настільки зачеплене кризою. Набагато сильніша порівняно з Польщею влада литовського монарха уможливлювала більш ефективне виконання військового обов’язку. На відміну від Польщі, обсяг виконання служби був тісно пов’язаний із розміром земельної власності (кількістю підвладних «служб» чи господарств (дворів), причому норми ці надзвичайно нагадували такі, що діяли під владою Німецького ордену.
У Великому князівстві існували (на відміну від Польщі) докладні реєстри всіх князів і бояр, що вказували розмір загону земської служби, яку вони були зобов’язані забезпечити. У 1528 р. земська служба Великого князівства налічувала 19 858 «коней», тобто важкоозброєних вершників (треба зауважити, що у цьому переписі вказано не всі повіти; крім того, частина «коней» могла не належати до важкої кінноти). Відповідно до кількості «служб» (дворів чи господарств) у власності боярина були пани, князі чи бояри, що виходили до служби з кількома сотнями або десятками воїнів, інші лише з декількома вершниками або навіть поодинці. Деякі збіднілі пани мусили навіть складатися вдвох чи втрьох для відправлення одного вершника.
Коли військо складалося лише із земської служби, ним командував великий князь, але оскільки великий князь був часто в той же час і королем польським, то бувало так, що він перебував у Польщі в той час, коли потрібно було вести військо у бій. Тоді великий князь призначав тимчасовим головнокомандувачем когось із великих бояр. Це рішення не завжди йшло на користь справі через суперництво командувачів окремих корогов.
У Великому князівстві також було відомо про «виправу з добр і міст», коли великі землевласники повинні були спорядити військовий відділ відповідно до розмірів свого маєтку. У випадку скликання такого ополчення власники місцевостей не були зобов’язані брати особисто участь у поході, але на них покладався обов’язок облаштування власним рахунком окресленої кількості озброєних вояків. Оскільки часто накази про таке ополчення не уточнювали, як саме мають ці вояки бути озброєні, то бояри, що мали забезпечити такий загін, нерідко прагнули мінімізувати власні видатки на його озброєння, що негативно впливало на якість війська. Після введення постійної посади гетьмана вдалося забезпечити пристойний рівень підготовки військ.
Треба сказати, що не ясно, чи був у Великому князівстві формальний (як у сусідній Польщі) поділ на посполите рушення (expeditio generalis) і «виправу з добр і міст». Схоже, що основним способом організації війська була саме земська служба, а землевласник особисто не брав участі у поході лише у виняткових випадках, як-от у випадку старості, чи хвороби, чи коли маєток знаходився у володінні удови або духовних осіб.
На початку XVI ст. у Великому князівстві уряд зробив кроки щодо регламентування військової служби загальнодержавними актами, на відміну від традиції. У 1502 р. на сеймі у Новогрудку «король его милось Александр с прелаты и Паны-Радами своими то был установил, иж кожный князь и пан, и дворянин, и земянин мел з именя своего з десяти служб пахолка у зброи на кони з древцем выправити…». Така рознарядка повторювала привілей, виданий Олександром 1492 р., коли він іще не був польським королем, а лише великим князем литовським. На Віленському сеймі 1512 р. великий князь Сигізмунд запропонував схожий норматив, але вже не з десяти служб, а з десяти димів, а «естли бы то всим вашой милости виделося трудно, ино бы з десяти служб два молодцы — конно, збройно».