Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
Але сказав, що запах диму стояв конкретний. Він почав було збирати найважливіше: шукати паспорт, усі заначки та чистий одяг, — але до першої палати забіг Йосип, срачами відігнав Петровича від тумбочки й наказав хутко вшиватись. І в той момент загорілася стіна між палатами. Йосип устиг припасти до підлоги й пошурувати помелом під ліжками, щоби там ніхто не лишився, після чого вхопив Петровича за шкварник і витяг спочатку в коридор, де від диму вже було не продихнути, а потому швидко на вулицю.
«Відвів мене за ворота і посадив осьо там», — показав кудись поза наші спини Петрович і продовжив. Як з’ясувалося, про помело Йосип подбав не дарма, бо в такий спосіб надибав діда Опанаса, який вирішив, що знову війна, забіг до третьої жіночої і заховався там під ліжком. «Якби не Йосип, дід наш був би всьо», — сумно підсумував Петрович і знову було зібрався плакати. Але тут до нас підійшла Глаша, й оповідач миттєво змінив вираз обличчя, удавши, ніби він суворий чоловік, котрого нічим не злякати.
— Ото хлопцям розповідаю, як ми тут… — почав він.
— Молодець, — відрізала Глаша й виразно подивилася на нас.
— Таке горе, Глашенько, — сказав Журба і зарюмсав носом, — от віриш, не хотілося його тут лишати. Як щось відчував…
«Ото брехун», — подумав я, згадавши, як учора зранку ми з’ясовували, хто саме поїде. Та ці спогади, як і хитрощі Журби затьмарило слізьми, які викотилися самі, не питаючи, викликав я їх чи ні.
Глаша розповідала більш конструктивно, ніж Петрович, хоча він був автомеханік, а вона — доярка. У мене так і в школі часом бувало, коли фізрук ліпше за директорку розумів, як поводитися з дітьми. Так-от, за Глашиною версією, Матвіївна, як завжди, прийшла вдосвіта й запалила пічку. Потому вийшла до комори, а тут воно як бабахне! Мабуть, той газовий балон.
«Воно ж усе старе, — тихенько казала вона, озираючись навколо, щоби пожежники не чули, — ніхто ж уже не ремонтував, бо всьо ж — під закриття». «Тобто підпалу не було?» — суворо уточнив знизу Григорій, але Глаша тільки стенула плечима і продовжила розповідати: Матвіївна відразу зчинила галас, розбудила Зіну, і вони почали всіх виводити надвір, бо кухня вже палала і вогонь перекинувся на їдальню.
Воно й так було темно, а тоді ще й пішов чорний дим, і всі боялися, що когось забудуть. І Старенький спочатку бігав із відрами, а потому знайшов Опанаса і почав помелом перевіряти, чи ніхто не заховався. На вулиці Йосип кілька разів перерахував мешканців будинку, доповів Зінці, що всі живі, й раптом упав на півслові. Йому посиніли губи, здавалося, він не міг дихати як слід.
Новіченкова додому не пішла — спала в себе. І нахапалася диму.
Її витягнула Зіна і поклала під паркан. Там вона непорушно й лежала, не допомагаючи нікому. Пожежники приїхали десь за півгодини, а «швидка» спізнилась. От воно так завжди: як вони не дуже й потрібні, то приїздять хутко, а коли вже край — доводиться чекати. А що ж поробиш: район далеко, дороги погані, а люди похилого віку для того й існують, аби з ними траплялися якісь напади.
Поки вони приїхали, поки вийшли, поки знайшли, що треба, — Йосип уже й затих. Вони його і забрали — після того, як роздали всім присутнім валідол, допомогли Новіченковій відригатись і помазали зеленкою лоба Опанасові, який розбив чоло, залазячи під ліжко. Бродяга постійно крутився поруч і побіг за тим «рафіком», куди вже той поїхав…
Ми обійшли згарище й рушили до сараю, в якому згрупувалися наші. Хтось сидів на землі, притулившись до зовнішньої стіни, хтось лежав поруч на траві. Люди зраділи, побачивши нас, попідхоплювались і почали хором розповідати про те, що сталось уночі. Кожен викладав свою версію, та всі вони були майже однакові: спав, прокинувся, побіг за всіма…
Нам дали якогось печива і посадили поруч зі всіма, продовжуючи жваво обговорювати ці страшні події, проте все одно Глашина розповідь залишалася найповнішою. Трохи згодом від воріт прийшов Славентій і повідомив, що пожежники закінчили своє і вже їдуть. «А нас куди?» — спитала в чоловіка Глаша, та той відповіді не мав…
Пересуваючись за тінню, ми так сиділи кілька годин. Хтось дрімав, хтось плакав, аж поки з’явилася завідувачка. Усі разом прокинулися, підхопились і заговорили теж разом. Але найбільше мене здивував Журба — наш несправжній генерал аж вистрибнув зі свого крісла і важко потопав їй назустріч, переважаючи гучністю голосу всіх присутніх.
«Зіно, ану давай міняй мені гроші взад!» — закричав він, на ходу дістаючи зі штанів гаманця. Грузінка різко зупинилася, скривила обличчя і не менш гучно закричала йому у відповідь: «Гриша! Іді на хер! Які гроші? Все згоріло!».