Panicoffski
- Автор: Кундер Ріо
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-114-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Panicoffski». Краткое содержание книги:
Латинські танці передбачають мінімум одягу, легкі рухи, легку музику, легкий секс. І от серед усього цього карнавалу до хлопця раптом приходить справжнє кохання.
Автор роману Ріо Кундер — насправді наш український поет Семен Либонь. Зараз він дійсно живе в Британії, і дійсно викладає сальсу. А про інші паралелі ми можемо тільки здогадуватися. Як фахівець, Семен твердить, що сальса — танець закоханих, у той час коли танго — це спогад про кохання. Спробуйте станцювати сальсу разом із героями Кундера-Либоня і зануритися в кохання у всіх його виявах — від легкого поверхневого аж до глибоко психологічного.
Перед вами один з рідкісних випадків, коли секс є не гарніром чи ілюстрацією, а головною темою, сюжетом та пружиною дійства. Секс — це танець. Танець — це кохання. Кохання — це сальса. Сальса — це секс. Коло замкнулося, і у вас немає виходу.
Отак абсолютно влучно описав у вірші свою країну знаменитий «поет кохання» Пабло Неруда, що був одним із двох Нобелівських лавреатів із літератури від цієї країни. «Довгу пелюстку» Чилі від Арґентини відокремлює нескінченний ланцюг високих засніжених Андів, які тут видно звідусіль. З иншого боку — такий самий нескінченний Тихий океан. А вино — це те, що здебільшого виробляється в долинах трьох рік посередині, чим пишаються всі чилійці, і чим славна їхня країна в усьому світі. Чилійські вина типу каберне-совіньйон і мерло є чи не найкращі у світі, а чудовий карменер взагалі виробляють лише в Чилі, по тому як у Европі хвороба вразила цей сорт винограду, і він повністю зник…
До Чилі цікаво під'їздити автобусом. Всю дорогу від Буенос-Айреса до Мендоси (14 годин) в нічному автобусі можна спати (крісла дуже зручні). Зате відразу після цього арґентинського міста розплющуйте очі: на обрії виринають засніжені вершини включно з найвищим піком Америки Аконкаґуа. Обабіч дороги стеляться безкраї виноградники, оливкові дерева. Раптом побачив винну фабрику «Нортон». Це ж її продукцію не так давно куштував у Лондоні! Основний пункт перетину кордону між двома країнами — Лібертадорес — лежить чи не в найвищому пункті гір просто поруч із Аконкаґуа. Незважаючи на літню пору, там досить зимно. Це важливо знати, беручи до уваги, що прикордонні формальності досить суворі. Доводиться надовго виходити з автобуса на холод, пішки проходити через обидва пункти пашпортного контролю, а також через митницю, де чилійці пропускають весь баґаж через рентґенівський апарат (таким чином мені засвітили одну фотоплівку, внаслідок чого тепер не маю панорамних знимків Сантьяґо, а також сумнозвісного Національного стадіону, де після путчу 1973 року хунта Піночета інтернувала й катувала політичних опонентів. Саме місто, до речи, з високої кручі в його центрі теж скидається на величезний стадіон, де трибуни — це високі гори, які оточують його з усіх боків). Обабіч кордону видно військові ґарнізони. Кордон захищається не просто для галочки. Аргентинці ще не забули, як Пі ночет підтримав Велику Британію у війні за Фолклендські (Мальвінські) острови…
Те, що відразу кидається у вічі в Чилі, — це ідеальний стан автошляхів і взагалі доріг. Це постарався режим ґенерала Піночета — глибоко несимпатичного мені типа. Несимпатичного, бо мені абсолютно чужі ось такі арґументи його прибічників, що так співзвучні зі способом думання багатьох українців: навів порядок, нагодував, врятував країну від розвалу, ну, дійсно, обмежив демократію, ну, знищив, закатував стількох опонентів, але ж без жертв важко обійтися… У барі в портовому Вальпараїсо я розговорився з його власником — великим знавцем вин, що продемонстрував мені цілу колекцію витриманих роками пляшок. Відтак старий почав скаржитися на зростання злочинности й безробіття останнім часом. «А за військових як було?» — питаю. «О, був порядок. Все було дуже цивілізовано. От була, скажімо, комендантська година, але не небезпечна: нікого не заарештовували, якщо ти не злісний порушник. Скажімо, спізнився твій потяг чи там автобус, — із ким не бува, — і не встиг вчасно додому, то проблеми нема. Заплатив штраф за порушення і йди собі спати. А тепер ось поставили в Сантьяґо пам'ятник тому Альєнде, а він хіба герой? А справжньому героєві пам'ятник ставити не хочуть…» Слід сказати, що чилійське суспільство розділене майже порівну між прибічниками й противниками Піночета. Я — з тими, що проти: завжди був проти вбивць і катів, кого б вони не катували. Ну навіщо було вбивати популярного співака Віктора Хару? І потім, яка така комендантська година, якщо тепер я об 11 тільки починав вечірню програму відвідин барів, ресторанів і нічних клубів з активним споживанням знаменитого чилійського коктейлю піско савер? Взагалі важко уявити, як примудрялися ті народи, що в них нічне життя в крові, висиджувати вдома в добу комендантської години? Це ж додаткове знущання, додаткові тортури! До тих подій чилійці постійно звертаються подумки й нині. Наприклад, на фестивалі пісні у Вінья-дель-Мар, за яким уся країна стежила чи не цілодобово на екранах телевізорів, чилійська група «Інті-Іллімані» заспівала пісню на честь Віктора Хари, що його зображення проектувалося на великий екран. Половина зали відтак влаштувала ґрупі оглушливі овації, тоді як инша половина сиділа, демонстративно склавши руки.