Panicoffski

У Бразилії нині календарна зима, але якщо ви раптом скучили за лижвами й шапкою а-ля «райкомівська каструля», або якщо закортіло зліпити сніговита чи жбурнути комусь у носа сніжкою, то вам сюди не треба. Адже сніг, мороз — то поняття, що не існують у місті Ріо-де-Жанейро, де так і не вдалося продефілювати у білих штанях добре знаному онукові турецькопідданого з півдня України. «Півтора мільйона людей, і всі поголовно у білих штанях» виявилися витвором фантазії Остапа Бендера. Коли я вперше потрапив до Ріо і на честь героя здійснив блакитну мрію його ж таки дитинства, то виявився єдиним носієм не лише білих, а й штанів узагалі, принаймні у моєму полі зору. Народ Ріо, що бразилійською портуґальською називається cariocas — «каріока», поголовно — від малечі до старих — ходить у шортах або плавках. У шортах ходить уся країна, включно навіть зі священиком української католицької церкви з міста Сан-Паулу падре Вальдомиро, який ще й сміявся, що от батюшка з російської церкви поряд іде вулицею в рясі в таку спеку. У шортах ходять і помолитися до бразилійської церкви, де атмосфера взагалі є досить розслаблена. Якось не відчувається ця піднесена урочистість. Під час служби гімни співають якісь надто веселі, як на моє вухо, що звикло до більш суворих європейських традицій. Усі підтанцьовують, хоча бразилійці дійсно народ дуже набожний. Пам’ятаю, як на виході з однієї з найстаріших бразильських церков Діви Марії у найстарішому місті Порту Сеґуру, де Кабрал відкрив цю чудову країну, я наштовхнувся на симпатичну сорокарічну жіночку — носійку шортиків, яка туди саме заходила. Я перехопив заздрісний погляд священика в її бік — нічого не вдієш, «Антарктика» — суперове пиво.