Panicoffski

Буенос-Айрес називають південноамериканським Парижем і цілком слушно це роблять. Місто дійсно дуже нагадує Париж архітектурно, тільки це — такий собі більший Париж, із більш високими будинками і значно ширшою рікою. Тут і вражаючі зелені проспекти й бульвари, доглянуті парки, вишукана культура ресторанів і барів, розмаїття культурного життя (в час мого перебування там була найбільша за межами Европи виставка Сальвадора Далі) й загалом така собі богемна атмосфера з місцевим відповідником Монмартру — центром артистичного життя — дільницею Сан-Тельмо. Особливого шарму цьому місцю додає стиль життя портеньйос (так називаються еспанською мешканці міста) з їхнім звичаєм пізно вночі зустрічатися з друзями в кав'ярнях і розважатися до ранку. Культура ж танґо, що нині знову стало модним в європейських столицях, вабить до буенос-айреських салонів цього танцю, а також його швидшого і «вільнішого» різновиду — мільонґи, сотні иноземців. Багато хто приїздить на пару тижнів, але, занурившися в це життя, залишається на роки.

У цій подорожі я й прибув, і відлітав із Буенос-Айреса, а в проміжку їздив до Чилі й до арґентинської Мендоси, що на чилійському кордоні. На зворотному шляху побачив у столичній ґазеті повідомлення про початок у той-таки день фестивалю танґо. Тут-таки зустрівся з місцевими друзями, серед яких одна — Марія-Пія — була справжнім фаном танґо. Тож танґо-програма на вечір була забезпечена. Розвиток цього жанру в Арґентині є цікавим: його сприйняття й несприйняття суспільством завжди залежали від далекої Европи. Коли наприкінці 19 століття танґо народилося в бідних дільницях Буенос-Айреса, його танцювали лише представники соціального дна — різні злочинці й повії в борделях. Відповідно, із презирством його сприймала арґентинська еліта. Потім з'явився леґендарний Карлос Ґардель, що створив tango cancion — пісню танґо — з її глибоким сенсом, текстами, що заторкали найглибші почуття. Він став знаменитим у Парижі та Нью-Йорку, і його успіх там зробив цю музику популярною вдома. Танґо стало завсідником елітних салонів Буенос-Айреса, танцем, якого вважали за честь навчитися можновладці. Недавно мене вразили телевізійні кадри з прийому в Лондоні президента Арґентини Менема. Принц Уельський Чарльз запросив на танґо дочку президента Сулейміту. Обоє виявилися першорядними танцюристами!.. Основна тема пісень танґо — це ностальґія щодо минулого життя, сум щодо зрад у коханні, втрати дружби, зміни рідних ландшафтів. Тож танґо несе в собі певну печаль і накладає відповідний настрій на сьогоднішні салони танґо, в яких я був, а відтак і на все місто. Дизайн салонів такий (це виявляється у стилі картин на стінах, відповідному освітленні, наявності предметів антикваріяту), що атмосфера навіює неясні асоціяції з тим, що колись читав або бачив у фільмах про декадентський Париж. Нині танґо знову переживає в Арґентині бум, але після довгого занепаду, пов'язаного з режимом військових. За диктатури танґо не забороняли, але чи ж потанцюєш, як тепер, до шостої-сьомої ранку, коли в країні — комендантська година й на кожному кроці перевіряють документи? Політичні розправи й загальна атмосфера страху в час терору хунти під проводом ґенерала Віделі й відплатних дій марксистських міських партизанів — монтонерос — змусили залишити Арґентину багатьох майстрів танґо. Про цей період в історії танґо згадується, зокрема, у пісні Ерос а паризького музичного проекту «Ґотан Проджект», що його зреалізували танґо-еміґранти: