Стріляй, як дівчисько

— Усе гаразд. Готово, — сказав мені Синій по оперативному зв’язку.

Повторювати двічі не доводилося. То була музика для моїх вух, бо я не могла дочекатися, коли вже зможу якнайдалі відлетіти від цього ненормального.

— Рухаюся вперед, — мовила я, повільно штовхнувши ручку керування й пересунувши ручку «крок-газ» ліворуч, щоб додати двигунам потужності зрушити вертоліт з місця та полетіти.

На жаль, ненормальний опинився просто на лінії злету. Довкола були дерева, тож злетіти інакше було годі. Ми мали прослизнути просто над ним, а це небезпечно.

— От лайно! Вода витекла, — повідомив нам Синій зі смішком.

Я швидко глянула на Ріса. Його обличчя промовляло: «Ой-йой!» Я подивилася вниз. Мабуть, хтось випадково смикнув за перемикач випускання води, бо чоловік на квадроциклі потрапив під сімсотп’ятдесятилітровий душ.

— Ха! Отак тобі, гівнюче! — прокричав Стів і разом із Синім гучно розсміявся.

Ріс кинув оком униз, на ручку «крок-газ», яку уважно оберігав, і випадково клацнув перемикач великим пальцем, коли ми набирали висоту.

— Ем… — заговорив він. — Так, летімо. Знайдемо іншу водойму.

Ми всі добряче насміялися й почали шукати інше джерело. Я спокійно полетіла далі, не почуваючись винною. Тому чоловікові треба було трохи охолонути.

Коли ми знову набрали резервуар води, то повернулись у вир подій. Ми трималися досить високо, щоб вогонь не діставав до вертольота, але коли дванадцять годин поспіль підсмажуєшся, ніби маршмелоу на вогнищі, то хоч-не-хоч перегріваєшся. Ми були обережні й не підлітали надто близько, однак часом переоцінювали свої можливості. Того дня ми летіли на мінімально безпечній висоті, прямуючи до точки, яку вибрали для нас вогнеборці. Раптом ми побачили, що на пагорбі зліва від нас горить велике дерево. Не знаю, чи це вогонь випалив усе кругом нього, чи воно завжди було вищим за інші дерева, але двадцятиметрове дерево, щонайменше на дев’ять метрів вище за решту довколишніх дерев, було геть охоплене полум’ям.

Облітаючи з правого боку, ми наблизилися до нього трохи більше, ніж можна, і я відчула, як у потилиці запекло, ніби я сильно обгоріла на сонці. Дивно було, що Синій, який сидів за мною, нічого не сказав, проте секунди за три голосно закашлявся.

— Так, це було надто близько, — вигукнув він. — Я вдихнув стільки жару, що з хвилину не зможу ні дихати, ні говорити. Думав, у мене забороло на шоломі розтопиться!

Ріс кинув на мене очима — ми й далі летіли прямо. Ми не звикли літати поруч з вогнем, не знали, як це позначиться на вертольоті й екіпажі. Ми зосереджувалися на тому, щоб літати досить високо над вогнем.

— Не робімо так більше, — сказав він.

Під кінець кожного дня від нас тхнуло, як від завзятих курців, і всі ми потерпали від перегрівання. По дорозі від вертольота до мотелю ми зазвичай мовчали, бо половина команди просто спала на ходу. Часом ми заходили кудись і брали з собою їжу, але нам хотілось одного — піти в душ і гарно виспатися.