Ідеальна незнайомка
- Автор: Miranda Megan
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-922-1
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Ідеальна незнайомка». Краткое содержание книги:
Жертву поклали на брезент, сфотографували, ретельно оглянули на предмет речових доказів. Кайл попросив зробити зблизька фото фрагмента обличчя чи шиї. Врешті-решт тіло накрили, поклали в мішок, застебнули блискавку, підняли на високі носилки. Двоє чоловіків, штовхаючи ноші на розбовтаних колесах, рушили догори на пагорб. Вони йшли просто на нас. Жінка в уніформі сказала: «Вставайте, треба звільнити їм дорогу».
За ношами тяглася вервечка похнюплених поліціянтів. Кайл ще трохи забарився біля машини, вказуючи на місця, які потрібно прискіпливіше оглянути та позначити. Потім заліз на борт евакуатора, на мить озирнувшись на мене. Кивнув чоловікові поруч, щоб відчинив багажник, і зазирнув усередину. Затамувавши подих, я уявляла побачену ним картину, ніби сама стояла там поруч із ним, уявляла, як хмурніє його обличчя.
Проте нічого не сталося, Кайл лише захитав головою, щось нерозбірливо прокоментував і знову повільно перевів погляд на мене.
– Як вас звуть, дорогенька? – поцікавилася жінка.
Але я не відповіла, бо помітила, що Кайл уже зіскочив із вантажівки і прямував до нас.
– Ліє, – сказав він, підійшовши достатньо близько, щоб не кричати. – Тобі варто повертатися додому. Тебе підвезти?
Ані слова про сцену, свідками якої ми були. Ані слова про мертве тіло, яке він оглянув. Ані слова про особу, яку, ми обоє це знали, він боявся виявити всередині багажника.
– Ні, я сама, – вимовила я хрипким голосом, відчуваючи біль у надто пересохлому чи знеможеному горлі.
– Як ти тут опинилася? – запитав він.
– Учні, – відповіла я. – Мої учні сказали, що з озера витягають якусь машину. Коричневу. Старий універсал. В Еммі була така.
Кайл зиркнув у бік значно поріділої юрби роззяв із телефонами в руках. Інформація розліталася швидше, ніж поліція та журналісти встигали відокремити факти від чуток.
– Це точно її машина? – запитав він. – Ти впевнена?
Я напружила обличчя. Вагаючись, як відповісти, і чудово усвідомлюючи, які можуть бути наслідки. Розслідування й усього, що з ним пов’язане, уникнути не вдасться. Зараз, коли розтулю рота і скажу правду, я прив’яжу себе до її долі, до її справи.
Мене огорнув нестерпний смуток, відчуття непоправної втрати чогось, чого ще до кінця не розуміла.
– Так, – сказала я. – Це її машина. То це був лише він? – Я стишила голос. – Джеймс Фінлі?
Кайл поглянув на жінку поруч зі мною й, вочевидь, подумки ретельно підбирав наступні слова.
– Лише той чоловік. Повертайся додому. Я заїду пізніше, гаразд? І тоді все обговоримо. Спершу завершимо тут.
Я труснула головою, намагаючись зорієнтуватися, зібрати думки докупи.
– Мушу повертатися на роботу.
Кайл кивнув, і жінка в уніформі повела мене, притримуючи рукою за спину, до стоянки. Відходячи, я озиралася через плече. На машину Еммі. На все, що залишилося позаду.
Поліція якнайретельніше оглянула автомобіль Еммі, ззовні, зсередини, перевірили всі шпари. Вони не знали, що саме шукати і як дізнатися, чи знайшли те, що потрібно.
Я повернулася до школи й сиділа в машині на вчительській стоянці. Другий урок ще не закінчився. Якщо з’явитися посеред уроку, це приверне забагато уваги, як і мій несподіваний вихід. Тож я поклала голову на підголів’я й заплющила очі. З-перед очей не зникало обличчя Джеймса Фінлі, яким я його запам’ятала, коли ми одного разу зустрілися поглядами. Він тоді прикурював цигарку, втягнув щоки і глипнув скоса на мене…
Спогади раптом перервалися від бурхливого гамору – тупотіння безлічі ніг, гучний сміх, якась дитина щось верещить приятелеві.
Отже, почалася обідня перерва. Бігли старшокласники, які мали право впродовж цих тридцяти хвилин виходити за межі території школи. Коротка можливість утекти зі своїх камер та від усіх вимог учителів. «Що може з ними статися за тридцять хвилин?» – напевно, думали в адміністрації. За коротку мить може статися що завгодно. Усе може змінитися миттєво.
Я вийшла з машини і стала пробиратися крізь тисняву до головного входу. Потік учнів рухався в один бік, а я йому назустріч, сподіваючись злитися з натовпом. Утім, Мітч таки помітив. Він стояв за скляною перегородкою дирекції й жестом руки попросив затриматися.
Я чекала у вестибюлі, прислухаючись до його кроків, що гучно відлунювали від стін коридору.
– Ти пішла з першого уроку? – запитав він. Хутко перебігши мене очима, він наморщив носа, ніби зачув якийсь запах. Обличчя скривилося, а тоді розслабилося. – Іззі Марон прийшла до нас повідомити, що ти просто встала й вийшла з класу.