КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Коли вже місто можна було побачити в бінокль на високому західному березі великої польської ріки, прийшло повідомлення, що поляки у місті підняли повстання проти німців. Не дивлячись на те, що війська тільки–но пройшли більше двісті кілометрів, що відстали тили, а палива і боєприпасів було в обріз, солдати чекали наказу на наступ і форсування водної перешкоди.
Проте, наказу до наступу не надходило, навпаки, надійшов наказ окопуватись, підготуватись до прийняття нового поповнення, а також до ремонту техніки, озброєнь і до поповнення боєзапасу, витратних матеріалів, спорядження тощо.
Тоді ще ніхто не знав, що товаріщ Сталін навмисно зупинив наступ, щоб руками фашистів задушити польське повстання, яке в разі успіху могло б привести до проголошення незалежної польської держави, з якою Сталіну навряд чи удалося узгодити свої людиноненависницькі імперські плани.
Те затишшя тривало три, можливо чотири місяці.
В цей період дивізія отримала нового командувача, старого заслуженого генерала, що прийшов замість молодого, норовливого і амбітного полковника–самодура. Новий командувач хазяйським оком оглядав дивізію, цікавився всім господарством не поверхово, а докладно, зі знанням справи, виказуючи такт, розуміння і людяність. Ці риси переважній більшості фронтовим начальникам були геть не властиві, а тому насторожували.
Якось генерал поцікавився у дивізійних кадровиків: хто з особового складу дивізії, що налічувала більше 5 тисяч солдат і офіцерів, воює в дивізії з початку війни. Довго штабні шукали і нарешті дали відповідь: з 1941–го року в складі дивізії залишилось всього 12 військовиків.
- Всех их ко мне, — скомандував генерал.
І ось четверо офіцерів, серед яких був і лейтенант Микола Ушенко, і вісім солдат стояли струнко перед командувачем.
- Ну орлы, ну молодцы. Значит с сорок первого воюете. А где же ваши награды?
- Так, не заслужили, — зам'ялись в шерензі.
- Как не заслужили? – не вгавав генерал.
- Так не было награждений, воюем, живы, да и всё.
- Начальник штаба, — гукнув командувач, — выдать всем за каждый год боев по медали.
Так мій батько отримав в одну мить одразу три солдатські медалі «За отвагу».
- Чому солдатські, — якось вже через роки питав я у нього.
- А тому, — відповідав він, — що командувач дивізії мав право самочинно нагородити солдатів і старшин медалями, найвагомішою з яких була срібна медаль «За отвагу». Офіцерів та тих солдат, що заслуговували на ордени, треба було представляти спеціальним поданням до Верховної Ради СССР і тоді звідти чекати на відповідні наградні укази.
За війну батько мав:
орден «Красная звезда» (давався після війни офіцерам–фронтовикам кадрової армії при звільненні з лав збройних сил);
медаль «За боевые заслуги» (давалась офіцерам–фронтовикам збройних сил на честь 10–річчя Перемоги – Сталін до ювілейних нагород так і не додумався. Ювілейні бранзулетки, як казав батько, це вже заслуга Брежнєва і компанії);
згадані вище три медалі «За отвагу»;
а також так звані гуртові медалі: «За оборону Ленинграда», «За освобождение Варшавы», «За освобождение Праги» і «За победу над Германией».
Не було у батька також медалей «За взятие…», які прирівнювались до медалі «За отвагу». Особам, що були нагороджені медалями «За отвагу», «За взятие…», а також орденами до 1956 року виплачували нехай і невелику, проте щомісячну стипендію від держави, а при виході на пенсію ця стипендія додавалась до грошового довольства.
Медалі «За взятие Кёнигсберга», «За взятие Будапешта» і «За взятие Берлина» давались солдатам і офіцерам ударних і штурмових частин, що приймали в цих бойових діях.
В 1956–му за ініціативою Хрущова стипендія за державні нагороди в СССР була ліквідована, не дивлячись на те, що вона до сих пір існує у всіх цивілізованих країнах світу.
Цікаво, що в написі на медалі «За победу над Германией», слово «побєда» написане з маленької літери. А все тому, що до 1965 року «побєда» не вважалась святом, бо Сталін, виконуючи задум Ленина про «агрессивно–освободительную Вторую империалистическую войну» не досяг «победы комммунизма в мировом масштабе». Він навіть не підкорив Європу – так відтяпав хоча й значний, проте невеликий східний її шматок.
Взагалі–то батько був бойовим офіцером, але рахувався як ніби–то штабний. За воєнні роки він, звичайно мав якісь мабуть і якихось товаришів серед штабних і тісні знайомства. Опісля він розказував, що якось йому пропонували КУПИТИ той чи інший орден, чи навіть звання Героя Радянського Союзу. Один з його фронтових товаришів так і зробив і став Героєм.