КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Розгляд цього питання в Європарламенті почався після російської агресії в Грузію, в розгляді активну участь приймали українські дипломати.
Це і є причиною значного погіршення україно–російських міждержавних стосунків і відвертої економічної (газової), торгівельної, інформаційної, дипломатичної агресії.
Не хочеться засмічувати листа політикою, але без неї немає розуміння про історію нашого роду. Адже це і є причина того, що старші мовчать. Вони своїм мовчанням убезпечують нас від молоха російської імперії, від репресій, від переслідувань. Після століть кріпацтва дуже важко повірити в демократію. Наші батьки, переживши нелюдські страждання і виживши в них не бажають нам такої участі.
Якось я, вже тридцятилітній, офіцер КГБ, поздоровляючи батька з черговою річницею Дня перемоги запитав, який спогад про війну справив на нього найсильніше враження. Відповідь мене вразила. Батько відповів, що найсильніше враження під час війни на нього справили розстріли зрадників Батьківщини перед строєм солдат на фронті. Вже потім я дізнався, що через діючі частини Червоної армії пройшло 14 млн. чоловік, а розстріляно як зрадників Батьківщини – 1 млн. своїх солдат (дані архівів Червоної армії).
Чи ж можу після цього я винити свого батька в перешкоджанні мого оформлення на службу в КГБ?
Чому мовчав дядя Митя? Якби з його вуст вийшла правда про його службу на німців і в бандерівців, то постраждали б не тільки його рідні, постраждали б і ті партизани, хто знав звідки він прийшов в партизанський загін влітку 1943–го. Адже всі знали – і всі мовчали.
Тоді були такі страшні часи.
Я попав на службу в 1983–му. У 1985 почалась горбачовська «перестройка» і почалась «відлига», це і дало мені можливість безкарно запитувати архіви на своїх рідних (до речі, так робили всі мої колеги–офіцери КГБ). Прямих свідчень про дядю Митю в архівах не було (тому я й став офіцером КГБ), проте досліджуючи його та батьківську історію я й прийшов до того, що описав.
В 1991–му за 12 днів до московського путчу я з КГБ звільнився в званні майора. Пізніше працював в адміністрації першого українського Президента Леоніда Кравчука. З приходом до влади президента Леоніда Кучми в 1994–му – на власних хлібах.
Дядя Митя пройшов війну чесно і з гідністю. За своє приниження і рабську працю на німців він помстився їм в партизанах. Після звільнення Білорусії Червоною армією він в її рядах ще довойовував танкістом, був поранений (внутрішніми осколками від попадання крупнокаліберного ворожого снаряду в броню танка). Додому він не повернувся тому, що в Малютинцях могли залишатися свідки того, що в 1941–му його забрали німці. Після війни в Україні НКВД вишукувало і знищувало всіх причетних до українських національно–визвольних змагань. За службу в німців – тюрма, за службу в бандерівцях – смерть.
Тому мовчали і дід Євмен, і мій батько, і дядя Митя, і тьотя Таня. Мовчали всі і правду забирали з собою в могили. Це мовчання, ця свята неправда дала нам з вами життя.
Дід Євмен при НЕПі (новій економічній політиці комуністичного режиму), в середині двадцятих років минулого століття мав лавку, тобто власний торговий бізнес в селі, проте, за словами мого батька, Миколи Євменовича, він збанкрутував десь 1928–29 року і тому вступив у колгосп. Саме це його (і всіх нас) врятувало в страшні роки колективізації, репресій і Голодомору.
Батько розповідав, що в 1933–му баба Катерина готувала кашу з шовковичних листків (вимираюче село поставляло державі тутового шовкопряда для виробництва парашутного шовку). Це означає, що дід Євмен не належав до «ударників», більшовицьких холуїв, звіролюдей, що вимітали в населення всю їжу і чиїми руками провадилась політика впровадження голоду. Вони однозначно мали продовольчі пайки (дані архівів). Дід же як міг виживав і рятував свою сім’ю.
І батько, і дядя Митя мали середню освіту (що на той час було майже рідкістю і однозначно мало показувати соціальний статус сім’ї). З шостого класу ходили в школу в с. Тепловку через річку Оржицю (через болото). Зараз воно осушене, а тоді було майже непрохідне. Я ще пам’ятаю в 1960–х його підступний характер. Там в річці Оржиці (в так званій «рєзці» — прорізаній річці через болото) в 1963–му повертаючись з храму в Тепловці втопився дід Марко, чоловік баби Людмили.
Діду Євмену в житті дуже повезло, адже в цих Голодоморах, війнах, репресіях і народних стражданнях він не втратив дітей. Обидві дочки народили онуків, сини повернулися з фронтів живими і дали продовження прізвищу Ушенків. Він помер в 1968–му на 82 році життя в колі своєї сім’ї, похований в Малютинцях.