КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Весь 1942–ий та ще майже половина 1943–го воєнних років дивізія не змінювала свою дислокацію, сиділа в тих же окопах і бліндажах. Особовий склад протоптав не просто стежки, а дороги–проспекти до своїх штабів, кухонь, тилів і сусідських підрозділів.
Не раз батько ходив по таких стежках у справах, і не раз зустрічав капітана з сусіднього полку, в обличчі якого було щось щемливо знайоме. Одного разу батько не витримав і при черговій зустрічі звернувся до нього:
- Вибачайте, а ви не з Полтавщини?
- З Полтавщини.
- А не з Пирятинськго району?
- Так з Пирятинського.
- А не з Малютинець?
- Так, саме з Малютинець.
Таким чином батько знайшов далеко від домівки односельчанина, який був на декілька років старший, в селі вони не товаришували і ледь знались, а тут, у засніжених просторах передпівнічної Росії, відчували себе ледь не братами, адже були ще й тезками – Миколами. З земляком можна було поговорити відверто, тому що можна було не боятись всюдисущих стукачів.
Якось вони групою з шести офіцерів йшли через велике й пусте малозасніжене поле «нічийної смуги», що ген–ген кілометрів зо два закінчувалась залізницею, якою інколи курсував німецький бронепотяг, для якого маленька група військовиків не становила якоїсь загрози чи інтересу.
Прогуркотів артилерійський залп… Група навіть не залягла – всі з цікавістю спостерігали проліт снарядів над головами, що залишали за собою ледь помітні повітряні сліди.
- Переліт, — промовив земляк–капітан.
Перемовляючись, йшли неглибоким снігом далі. Через деякий час з’явились хмарки над бронепотягом, а за декілька секунд, разом зі звуковою хвилею на них обрушився шквал вогню.
Військовики впали. Їх накрило залпом снарядів, що недолетіли до цілі.
У вухах дзвеніло, проте піднявши голову і озирнувшись навкруг, батько вже побачив тишу. Хлопці поволі підіймалися, струшуючи з шапок і шинелей сніг перемішаний з землею. Було навіть дещо смішно – як їх накрило й обсипало. Та землячок чомусь не вставав.
— Вставай, чого розлігся, — батько підійшов і носком чобота доторкнувся до стегна чоловіка, що лежав. Той не реагував.
— Миколо, не балуй, — проте той так і не поворухнувся.
Всі кинулись до капітана, перевернули раз, другий, розстібнули гімнастерку і тільки вже потім помітили в шинельному сукні на спині невеличкий, менше сантиметра, отвір – осколок прямо в серце.
Похоронка пішла в архів, тому що Полтавщина вже була під німцем, а батько ще довго складав листа в своє рідне село. Лише через півтора роки, коли Малютинці визволили, він першим же листом сповістив батька про те що сам живий і про те, що земляк Микола загинув ще в лютому 1942–го під Тихвіном.
ІІІ
Довго стояв фронт під Тихвіном. Сюди ворогуючі сили прийшли ще весною 1942–го під час оточення Ленінграда. Звідси 2–га ударна армія генерала Власова, всупереч стратегічній і оперативній обстановці, за примхою Сталіна гнана вєрним красним маршалом Ворошиловим рушила на прорив блокади і сама ж загрузла у снігах. Тут її було розбито, тут було полонено самого Власова зі всім його штабом, хоча обставини полонення достеменно невідомі і досі.
Дивізія, в якій служив батько була теж тут, проте з зовнішнього боку вогняної дуги, хоча вогняною її назвати було важко – періодичні артилерійські дуелі, вилазки силами не більше батальйону, окопи, обжиті за два роки бліндажі, тиха руська природа передполяр’я, ліси, озера, білі ночі на початку літа… Якби ще не стріляли – не війна, а курорт.
Восени 1943–го сюди в тихе болото дійшли вісті, що «наші» підійшли до Дніпра, а значить рідні батькові Малютинці вже звільнені від німців. Одразу ж написав додому листа, в якому сповістив, що живий здоровий, описав своє життя–буття (як його можна було описати, знаючи що всі без винятку солдатські листи додому читають опер з замполітом), а вже невдовзі отримав батькового листа. З жадністю читав, що село німця пережило, у їхній хаті проживає сестра Рая з двома хлопчиками, а їх батько Григорій загинув. Як загинув сестрин чоловік, за яких обставин, де він служив, чи за кого воював, батько Йовмин не писав.
Ще в листі писалось, що молодший брат Митя теж десь воює. Тільки після війни батько дізнався, що Митю восени 1941–го забрали німці і йому випала доля їм служити підневільно, втікати від них в ліси до українських повстанців, йти на поміч білоруським партизанам, а після звільнення Білорусі ще довойовувати в лавах Красної армії механіком–водієм танка Т–34.