КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Так розпорядилася доля, що з Митею вони будуть служити в одній і тій же танковій армії Рибалка, в травні 1945–го увійдуть у Прагу, перемогу будуть святкувати в натовпі пражан і червоних солдат на площі перед Карловим університетом, а зустрінуться тільки через чотири роки потому в рідних Малютинцях на батьковому весіллі.
Те все буде потім, а зараз, ховаючи батькового листа на самісіньке дно особистого речового мішка, роздумував про свою долю, адже всі ось–ось чекали на наступ – німці вже не в силі були далі утримувати Ленінград в блокаді. Фронт повільно, але неухильно відкочувався на схід.
Наступу довго чекати не довелось: якось розвідка донесла, що німецькі позиції, які можна було з околиці лісу спостерігати в бінокль, вже пусті.
Збори були недовгі, хоча залишати обжиті бліндажі і йти в невідомість було лячно, проте вже звучить наказ – в наступ.
Дивізія була не гвардійська і не ударна, а проста стрілецька. В танковому полку було не більше десятка танків і самоходок, що обслуговувались півсотнею ЗіСів, полуторок і… підвод, артилерія ж була вся на гужовому ходу. Ось туди, до танкістів і артилерії притулився і штаб дивізії зі своїми «строго секретними» паперами, ад’ютантами, секретарками, шифрувальниками і ротою зв’язку, в якій командиром одного із взводів служив мій батько, двадцятитрилітній лейтенант Микола Ушенко.
Рушили, весело їхали по розбитих ґрунтовках, де не зважаючи на весну (все–таки це не благословенна Україна) ще де–не–де лежав сніг. Їхали ніби–то у гості, ні тобі пострілів, ні вибухів, ні завивання літаків, тільки інколи пообіч дороги страхітливі таблички «Міни», що їх порозставляли сапери. Чи є там міни, чи ж немає – Бог святий знає. Сапери – то такі хлопці, що щоб набути в очах штабних значимої ваги, могли ті таблички порозставляти і просто так, для остраху.
Нарешті в’їхали в село і зразу всім стало не до сміху. Село, чи то якесь мордовське, чи то чудське, було видно колись дерев’яне, а зараз вщент спалене – одні печі, біля яких метушаться якісь люди та землянки, які десь тут поховались біля згарищ.
На все село тільки одна кам’яна споруда, споруджена з цегли ще домиколаївських часів. Видно тут був німецький штаб, а до війни мабуть сільрада чи міліцейська дільниця. Військо розбрелось хто куди, лаштуючи місця для ночівлі, а батька, як офіцера зв’язку, одразу ж запрягли за роботу – адже штаб без зв’язку не штаб. Якійсь час він морочився біля радіостанції, а потім пішов перевіряти роботу своїх «дротівників», відділення забезпечення дротового телефонного зв’язоку, що повинні були тягти дроти і до сусідів, і до старого розташування, де залишався комутаційний вузол.
Пробігши в один бік кілометрів з десяток, та й в інший бік, потім збігавши на старе розташування, теж так кілометрів з сім, лише вже в сутінках батько ледь добрався до свого штабу, де його чекали разом і сніданок і обід.
Штабні командири з ад’ютантами сиділи у горішніх кімнатах, а в просторому кам’яному підвалі, біля нашвидкоруч облаштованої буржуйки, що пашіла жаром, сиділо, стояло і вешталось мабуть чоловік з сорок чи то й більше. Всі одночасно гомоніли, кричали, співали, а дехто примудрявся навіть і спати.
Батько, тримаючи в руках два чи три казанки, хліб, кружку з чаєм і ще щось їстівне, примостився в якомусь тихому куточку за широкими спинами товаріщей штабних офіцерів і став вечеряти тим, що було на сніданок і обід…
Далі була пустка, темрява і пронизливе гудіння у вухах.
Ударна хвиля від закладеного німцями в підвалі споруди фугасу відкинула його і ударила об холодну і мокру стіну, зверху ж на нього впало ще з п’яток тіл, що ще за мить до того були живими людьми. Саме ці, вже мертві тіла прийняли на себе всю масу осколків фугасу, цегли, бетону і штукатурки, рятуючи цим життя моєму батьку.
Єдине, що запам’яталося йому тієї миті – те, що в обличчя попав чийсь, ще теплий і вологий від крові мозок…
Лише через місяць до батька повернувся слух, ще за місяць – мова, а ще за місяць він був визнаний придатним до військової служби і повернувся в свою дивізію з двома нашивками над лівою кишенею гімнастерки: червона за поранення і жовта за контузію.
IV
«Переправа, переправа, берег левый, берег правый» — вчили ми колись у школі рядки з фронтової поеми «Василий Тёркин» Олександра Твардовського. Своє до цих рядків своїми оповідями додав і батько.
На жаль я зараз не згадаю, про переправу через яку ріку розказував батько. Чи то це була Нарва, чи Даугава, чи Німан, чи Вісла… Знаю, батько казав, та я своїм дитячим розумом не запам’ятав.