Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Це справді витвір письменницької алхімії, не розплутаний у сум’ятті його сонної аури, сомнамбулічного трансу, медіальної стенограми нонсенсів, з якого хочеться видобути якесь тисячократно завуальоване, спотворене ясновидіння, — гадаю, що цей твір далеко позаду залишає аналогічні прийоми у творах Пруста (сни про померлу бабусю). Безсилля і скутість, глухе затамування сну, під покровом якого відбувається ця жалюгідна і пропаща справа — все це не можна було передати більш переконливо. Хотілося б сказати, що саме тут розкодовано таємний шифр сновидінь, віднайдено ключ до його справжньої ідіоми.
У творчості Налковської, яку надійний інстинкт завжди остерігав від переступання межі власної компетенції, «Нетерплячі» є фазою остаточного усвідомлення авторкою її засобів і можливостей.
Цілковито підкоряючись власним закономірностям, цей твір водночас отримує своєрідну остаточну санкцію на досконалість: нескінченна зовнішня перспектива — через ілюзію поступового зникнення у периферіях, і внутрішня — через нескінченну низку віддзеркалень і можливих інтерпретацій, за допомогою яких ця перспектива поляризується і зникає на краю своєї проблематики.
Через спроби послабити усталені системи досвіду, головні категорії нарації разом із намаганням подолати їх, через порушення комплексу, дотичного до підсвідомого та граничних сфер душі, ця повість суголосна з прагненнями, які нуртують у сучасній європейській літературі.
Першодрук:
„Skamander” 1939, nr. 108—110 [рецензія на роман «Нетерплячі» Зоф’ї Налковської (1884—1954), виданий книжницею „Atlas” (Львів, 1939)].
Перевидання, зокрема:
Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 408—425 [на тему взаємин Шульца і Налковської див. також інформацію Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 151—154].
Народжуються легенди
Легенда — це орган визнання величі, реакція людського духу на велич.
Коли йдеться про людей звичайного виміру і про вчинки й події звичайні, достатньо психології, прагматизму, реалістичних методів історії. Тим ключем ми відмикаємо день сьогоднішній, і багато хто вважає, що той ключ відмикає все. Це віра малих епох. Позитивізм — це релігія часів, які у своєму розвитку не зазнали величі. Бо ж у площині світу велич розсіяна скупо, як вкраплення дорогоцінного металу в кубомилях глухого каміння. Невіра у велич — вроджена риса людського духу. Існує в нас такий собі дух нікчемності, який роздрібнює, підриває, підгризає, розсвердлює на уламки, аж поки не роздрібнить, не рознесе на крихти, не прориє скелю величі… Такий вигляд має невтомна, запальна, підпільна праця, яку виконує нікчемність.
Щоб зрозуміти, людина мусить поменшати. Пристрасть до розуміння, асиміляції є елементарною силою, автоматичною функцією людськості. Так вона прогризається крізь велич, знищуючи її. Історія повна мурашників і смітників — застиглих курганів величі.
Психологія — це пересічність, це віра в однорідність, у сіре право мурашки. Коли XIX століття поглинуло останню велику людину, настала епоха психології, як сонячний і безкінечно нудний день. Людство зітхнуло з полегшенням. Воно присягнуло самому собі не народжувати більше великих людей. Відмовилося від їхнього існування. Настала реставрація нікчемності. З полегшенням було повернуто колишні права пересічності, відновлено принцип зрозумілості, раціоналізму. Усю територію життя було поділено, пошматовано, поставлено під контроль. Проголошувалася неможливість величі, повідомлялося про її непотрібність. Висувалася ідея безособистісного історичного процесу, з цифрами та статистикою. У них шукали ключ до розуміння історії.
Тому, коли поволі, непомітно виросла серед нас мовчазна велич і коли, мов тихі блискавиці, розбіглися перші звістки про неї, — першим рефлексом маси було протиставитися, замкнутися перед цією величчю, відібрати в неї її заслуги.
Людська маса чинить опір тим, хто веде її до величі. Особливо тоді, коли та велич гордує спокушанням, не пестить, не лестить, не обіцяє.