Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Але вранці знову щось сильно ударило в судно. «Фрам» захитався так, ніби його стусонула якась могутня рука. Зі столу посипалися тарілки, кухлі, по стінах затанцювало світло від ламп, що висіли під стелею. Нансен, у чому був, вискочив на палубу. В темряві нічого не можна було розгледіти. Деякий час він уважно прислухався. Одначе цього разу штормовий вітер не доносив тріску і шурхоту, якими завжди супроводжувалося насування льодів. «Видно, тороси утворюються десь далеко від нас», — подумав він, заспокоївшись. Але цей спокій тривав недовго.
Розділ тридцять п'ятий
«ФРАМ» БОРЕТЬСЯ З ЛЬОДАМИ ЗА ЖИТТЯ
Атака почалася підступно. Кучугура льоду, заввишки метрів десять, виринула з нічної темряви біля самого борту. Велетенські крижані брили виповзали одна на одну і з гуркотом падали вниз, а на місце їх уже насувалися інші. Якась титанічна сила легко вергала гігантську масу льоду. «Цей натиск може бути для «Фрама» останній», — усвідомив в якусь частку секунди Нансен. Під страшенним натиском криги судно поволі лягало на правий борт, але й з цього боку на нього чигали високі, тверді, мов скеля, тороси. Нансен зрозумів: коли крижаний мур, який невпинно метр за метром підповзав усе ближче до судна, досягне борту, кінець може настати за кілька хвилин. Проти цієї сили ніщо не вистоїть.
— Усі на палубу! — крикнув Фрітьоф, вриваючись, як буря, в кают-компанію.
— Приготуватися до висадки на кригу! — одразу ж розлігся другий приголомшливий наказ.
Це була вже не учбова тривога. Всі миттю вискочили на палубу. Поспішно, але без переполоху, витягували ящики з продовольством, бочки з гасом, встановлювали сани і завантажували їх згідно із заздалегідь виробленим планом. Собаки, наїжившись і вирячивши від жаху очі, мовчки вдивлялися в темряву. Інстинкт підказував їм, що треба тікати, але не пускали ланцюги. З борту, що був під загрозою, швидко спустили на лід рятувальні шлюпки і відтягнули їх якнайдалі в глибину крижаного поля. Однак небезпека всюди підстерігала людей. Лід навколо судна, який довгі місяці був нерухомий, раптом ожив. Щохвилини Нансенові доповідали:
— Ящики з провіантом для собак стоять уже на самісінькому краю безодні.
— Розколина весь час ширшає!
— Вода заливає кригу довкола судна!
— Тоне кузня!
— Що робити з собаками?
За хвилину запряжені в сани люди перевозили що тільки можна було на відлеглий льодовий пагорок. Він єдиний, здавалося, був надійний. Шум вітру, тріск крижаних брил, які невпинно ламалися, валування спущених з прив'язі собак, слова команди не стихали ні на хвилину. Опівночі торос наблизився до «Фрама». На палубу обрушилося спочатку кілька поодиноких брил, а потім ціла маса крижаних уламків. Уперше за весь час подорожі застогнали шпангоути. Здавалося, вони ось-ось переламаються, мов сірники. Весь екіпаж стояв напоготові. І раптом торос зупинився.
— Усім спуститися в кают-компанію і підкріпитися перед тим, як залишимо корабель! Треба скористатися з цієї хвилини затишшя. — Голос керівника пролунав як ніколи твердо й суворо.
Блідий Юелл тремтячими руками почав виставляти наїдки. За хвилину на столі вже парували кухлі з кавою і шоколадом, стояли полумиски з м'ясом, хлібом, маслом. Кок виносив усе, що було в коморі. Обпікаючи губи, люди в теплій, важкій одежі, хутряних шапках і рукавицях жадібно ковтали гарячу рідину, поспіхом хапали їжу. Хтозна, коли тепер вони їстимуть гаряче. А може, не останній обід на кораблі? Крига гуркотіла в далечині, неначе громовиця. Корабель завмер, накренившись на один бік. Сумно було слухати, як тужливо, немов ремствуючи, стогнали і потріскували шпангоути.
— Усі на кригу!
Наказ керівника нікого не заскочив зненацька. В останню хвилину кожен намагався щось узяти з собою, хапаючи що попадалося під руку. Найчастіше не то, що треба. Судно ще раз здригнулося, шарпнулося, ніби пробуючи вирватись із страшних обіймів, і знову завмерло. Здавалося, ніщо вже не вирятує його. Щораз менше видиме у темряві, воно зникало під завалом криги, що безперервно налягала на палубу. Нансен відвернувся. Він не міг бачити, як гине «Фрам».
У тривожному очікуванні минала година за годиною. Сильний вітер усе ще доносив далеке гуркотіння льоду, але біла стіна вже не посувалася далі. Пізно вночі учасники експедиції один по одному почали обережно пробиратися на судно. Кожен мав у душі надію, якої не смів виповісти вголос.
— Там трохи тепліше буде, — пояспювали товариші Нансенові, який зрештою і сам піднявся на «Фрам».