Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
Тоді пішла чутка, що холера має людську подобизну і доки її не впізнали, доти вона буде труїти людей. Так було раніше, коли Моровиця ходила від села до села і умертвляла всіх без жалю. І мусили її спізнати і забити, як суку, камінням, і закопати край дороги…
(а що ж зі мною буде за те, що чужа, що і пані, й жебрачка? Вб’ють? Я не пам’ятаю чия. Була колись того пана, хто врятував мене від скону. Раз врятував — більше не захоче. Дайте мені дитину, що корчиться в муках. Я поцілую її в уста, тільки не робіть винною. На тім світі мусить бути темно, але чому й на цім нічого не видно? Я сховалася на чужім стриху в бочці від збіжжя, а господар найшов і відвів до людей, аби мене вбили. Його хату би спалили, якби не відвів. А мій милий все одно спалив ту хату і посадив на могилі три грушки: одну за свою душу, другу — за мою, а третю — за їхні бідні нужденні душечки).
Уріж, 1989 рік
БЕСІДИ З ПЕРЕВІЗНИКОМ
Тим, хто не наповнює власною скорботою моря людського болю і смутку…
Мені не траплялося здибати Перевізника поза межами цього невеличкого світу, що має форму кола й оточений горами, лісами, полями, книгами, листами від друзів. По суті, йому тут нічого робити, то він і нічого не робить, бо зробив усе. Чому ж Перевізник усе ж таки тут з’являється? Може, шукає притулку для тих, кому погано ведеться? Але ж це не їхній світ. Ці речі для чужих безголосі, очі людей з сімейних фотокарток — незрозумілі, господарі цих будинків бояться заброд і плаксивих жебраків. Та й нема такої біди, яка б зігнала всіх під спільний дах і змушувала щось вирішувати, аби врятуватись. Хто знає, що має на мислі Перевізник? Мені здається, він чогось недомовляє. Так не можна. Люди, котрі у наш час чогось недоказують за життя, не мають права вмерти. Що я кажу? І в інші часи теж. Правда, тоді існувала сповідь, безпосередньо пов’язуючись зі словом «совість». Ось воно, це слово, валяється в болоті за межами невеличкого світу, сохне між сторінок спалених книг… Хай його підніме кожен з нас, а Перевізник дивитиметься ясними, чистими очима і пригадувати нам Нові Старі Вічні Слова…
Бесіда перша
Перші люди