Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
…Мама тихо зайшла, нахилилася, і Оля відчула легенький запах засушених квітів, які вона знаходила в колишніх маминих підручниках.
«Розкажи мені казку, мамо, — не розплющуючи очей, попросила Оля. — Ти колись складала казки, я знаю. Я передивилась усі твої зошити, але не знайшла ні одної».
Проте мама не відповіла нічого, а може, Оля не почула її голосу, а може, мама хотіла, щоб Оля сказала щось інше. Вона тихо вийшла, тільки рипнули двері.
Оля — за нею. Її тіло в нічній сорочці зразу обхопив холодний вітер.
— Донечко! — почула вона і кинулась на той голос, бо ніхто на світі не смів її так кликати, тільки мама.
…Коні в’їхали в алею, що вела до колишнього панського дому. Чоловік у чорному зробив застережний рух, і Андрій притулився щокою до мокрої липи, ледве тримаючись на ногах. Він не зразу зрозумів, що дім валиться. Земля гойднулась, і закричали ворони.
— Господи, — прошепотів він.
Дівчинка в нічній сорочці стояла на дорозі й дивилася на нього.
— Не бійся, — сказав Андрій. — Це просто завалився будинок. Тікай, бо змерзнеш.
— Там мама…
— Ні, там нема твоєї мами. Я знаю, хто там був. Ходи, я відведу тебе додому. Все буде добре, Олю…
Він зняв з себе куртку, вкрив нею дівчинку, взяв за руку і повів.
«…Я чомусь уявляю їх на полі снігу, не спотвореному слідами. Двох нещасливих закоханих, від чиєї пристрасті розвалились мури. Може, серед снігів вони б знайшли спокій, відпокутувавши свою провину. Очі їхні заплющені, уста мовчазні. Якоїсь ночі випаде той сніг, що не тане, і його чистота буде їхнім останнім покривалом і порятунком».
Тим часом навіть страшний гук не міг підняти нікого з постелі. Тільки Стефан Карпінський, що жив біля самої старої школи, схопився, вибіг надвір, бо йому здалося, що почався землетрус. Він ще не видів, аби такий великий дім розпався на дрібні кавалки. Ніби якась сила вирвала його з корінням і кинула на землю.
Галя Петречкова почула той гук і подумала, що дитина впала з колиски. Вона кинулася: нема колиски, нема дитини, і навіть повзунки, що сушилися на печі, теж пощезали. Жінка відчула полегкість, ніби половина її самої покинула хату, і молилася до самого ранку, коли пора було відімкнути двері і йти на роботу.
Люди прокидались і помічали, що дорогі гості покинули їх, не прощаючись, і не могли пов’язати розвалений панський будинок з їхнім відходом, і знову змовились мовчати, і палили свічки на могилах 1 листопада і на Великдень. Вони мали тепер вдосталь світла.
Андрій Іванович три тижні пролежав з запаленням легень у лікарні і кінець кінцем зовсім одужав, тільки коли дивився на Олю під час уроку, пригадував лице тієї дівчини, котру вирвав із небуття чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Та й тепер старий дім не заступав ні річки, ні лісу.
…Але це нічого не пояснює, бо це не закінчення, а лише розв’язка. Незалежно від нас існує правдива оповідь про Пана в чорному костюмі з блискучими гудзиками, яка пояснює все і тому небезпечна.
Тоді на землю спадав як не мор, то голод або вліті Бистриця заливала хати, доки село не перебралося на горби і звідти з розпукою дивилося, як гине збіжжя. Вода забирала овес, що вже підносився, і ще до переднівка наставав голод. Бойко мнув у жмені пустий колос, стоячи на колінах в багні, і не чув себе винним перед Господом. Але й не смів винити милосердного Бога вголос. Запинався у латану верету і йшов додому до купи мізерних дітлахів.