Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
Щойно його осяяло відчуття свободи, а за хвилю відчай знову поклав на обидві лопатки. Рівний, веселий Сашко ніколи не програє, що б не поставив на карту, і вільно чується в найглухішій місцині. Бо він здатний звідусіль вийти.
Андрій притулився чолом до холодної шибки вікна, що виходило на терасу, і побачив перед собою піч, складену зі старовинних зелених кахлів, картину на стіні у важкій чорній рамі, крісло з подушкою на сидінні, ведмежу шкіру на підлозі. Цю шибку він не міг би ні вийняти, ні вибити. Вона була завтовшки з увесь покій — куб прозорого льоду, що лишає присмак піску, шпурнутого вітром з річки.
«…Мертві іноді живіші за живих, а живі мертвіші за мертвих. Я не вмію розпізнавати мертвих. Вони ходять по селі й сміються мені в лице. Ми — незнайомі, й мертві не подають мені руки. Я тут найдурніший. А дурні мають щастя, бо їм ніщо не загрожує. Коли всі тут збожеволіють, я залишусь сам у порожньому селі. Світло світитиме для мене одного, і я дивитимусь, як росте трава на дахах і асфальті, й ховатимусь від здичавілих собак, щоб вони мене не з’їли. І так доти, доки не минуть три роки. Я навчав дітей, і вони збожеволіли, а потім не було кого навчати. Я просто дивився, як росте трава і облуплюється вапно з будинків».
Андрій поклав ручку, закрив зошит і сховав його у валізку, бо йому важко було мати щоденник перед очима. Він виразно бачив, як почне складати у валізу сорочки, костюм, книжки, приладдя для гоління, рушники, мило, як притисне коліном кришку, щоб закрити замок, як одягнеться і піде через кімнату сплячої господині, намагаючись не стукати. Тільки куди? На холод, темряву, ніч? Андрій падає на ліжко і плаче. Нема нікого. Нема нікого.
Оля прокидається від легкого дихання над нею. Вона не розплющує очей, лежить нерухомо, тільки серце б’ється щораз частіше. І вже тоді, коли воно опиняється на грані між життям і смертю, Оля ворушить губами: «Мама». І чує кроки. Двері зачиняються. Все.
Може, мама боїться, що баба лежить поряд? Вона б лягла коло неї, обняла, і вони б розказували одна одній, як воно все було. Мама боїться баби.
Вранці дівчинка думає про те, що мама вмерла і похована далеко в Сибіру і що то не була мама.
Але вночі лагідна рука торкається її сплутаного волосся. Оля міцніше заплющує очі, і тіло її твердне, як камінь. Не можна нічого казати бабі. Та не буде спати, і мама не прийде.
На третю ніч ніхто не приходив. Оля лежала, скрутившись клубочком, і слухала бабине хропіння. Мама вгнівалась на неї, що вона не відкриває очі. Десь під ранок Олі приснився сон, ніби на стежці лежить ніж з золотою ручкою. Оля нахиляється, щоб його підняти, але хтось хапає її за руку…
— Олюню, вставай до школи!
Під кухнею вже горить. Оля збирається, сідає за стіл. Баба зварила їй двоє яєць і налила горня молока.
— Щось ти бліда, — каже баба. — Може, простудилась?
— Ні,— Оля дивиться на піну з молока, що висить над горням, і до горла їй підкочується нудота. — Бабо, чому мама до нас не прийде? Наталина баба прийшла, Юрків дідо, а моя мама не приходить.
— Що ти мелеш? Вмерлі не ходять.
— Раніше не ходили, а тепер ходять. Ви знаєте, бабо, що ходять. Але люди закриваються в хаті з ними, аби ніхто не видів. Чому мама до нас не прийде?
— Хто тобі таке сказав? Діти? Хтось буйду пустив, а ти віриш. Молися за мамину душу і за свій гріх!
— А як мама прийде, ви її пустите до хати?
Баба заплакала.
XIV
Андрій Іванович дивився з вікна учительської, як падає лапатий сніг, а потім перемінюється в дощ, а потім знову в сніг. З вікна сніг видавався сухим, як тополиний пух. Колись в дитинстві Андрій був вражений, побачивши серед літа сухий сніг.
— Андрію Івановичу, тіштеся, — сказала Оксана Данилівна, математичка. — Завтра обіцяють включити світло.
— A-а, добре, — відповів Андрій байдуже, хоч се й була новина для нього.
— Завтра все буде інакше.
— Так.
— Може, затворять двері, Оксано Данилівно, — зауважив директор, відчиняючи двері свого кабінету.
Оксана Данилівна почервоніла.
— І ви вірите в ці казки?
— Пустіть, бо мені пора в клас!
— Вчитель має нести в руці факел, щоб учні бачили, куди йти, чи не так, Андрію Івановичу? Як я і сподівався, ваша лекція не мала успіху. І знаєте чому?
— Знаю.
— Ні, не знаєте, шановний! Треба було світла, справжнього світла в клубі! Я вам відмітив путівку, бо це моя вина. У вас зараз урок?
— Так, у сьомому класі.
— Чудово, я прийду до вас.
Олі набридло сидіти за партою, і вона пробралася до вікна. Згори падав сніг, а внизу було болото. З вікна вона бачила трохи не все село і гору Ласки, вже білу. Добре було б там зараз ходити по снігу і дивитися звідти на школу. Минулої весни до них приїхав дуже старий чоловік, Басараб, і поселився у своїй хаті. Потім він умер, а його син продав ту хату на дрова. Басараб любив сидіти на березі річки, на принесенім водою корчі. Ще той корч лишився. І на Ласки ходив. Не на сам чубок, лиш під гору. І теж дивився. Якби він не вмер, то сказав би, чому втворилися двері.