Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
Та якось жили, бо не мали ліпшого краю і ліпшої батьківщини.
Пані графиня бувала хіба осінню, коли наставали сухі теплі дні і треба було навести лад врожаю. Мала десь літ з п’ятдесят, вбиралася завше на чорно і була задуже смутна. Правда, приймала деколи гостей або й сама привозила з собою родичів. Зрештою, що хлопові до пана, а панові до хлопа? Від села панський маєток відділяв з одного боку сад, а з другого — занедбаний цвинтар. Були ще й інші цвинтарі. У цім вогкому краї люди мерли як мухи, і сліди їхні швидко стирались дощем і снігом. Приходила Моровиця в образі дівки чи й старшого чоловіка і розлучала жінку з чоловіком, маму з дітьми і тіло з душею.
Челядь жила в осібнім домі, а для ключниці, старої шістдесятилітньої панни, був покійчик пообіч графининої спальні. Пані читала по ночах книжки, певно, не дуже побожні, бо інакше не привезла би з собою молодого панича і не поставила його економом, прогнавши старого. Панич оселився в панському домі. Мав на лиці той же самий відразливо-сумний вираз і не жалував нікого. Сама графиня його боялась. Панич не пив, не вганявся за дівками, але від його зимного погляду замерзала кров у жилах.
Пані поїхала пізно восени, лишивши на господарці того чоловіка без жодної слабини, що падкував коло її добра, наче воно мало стати його власністю. Удень він їздив вороним конем по селі й за селом, а коли вертався, то ніхто не смів заходити до його покою.
Якось надвечір, коли сипало першим снігом, панич вернувся не сам. Поперед себе він віз якусь людську подобизну в дранті із синіми ногами, що її, певно, підібрав десь у полі. Се було дивно, бо панич не виглядав на такого, який би мав хоч трохи жалю до ближнього. Двораки несміло приглядалися, як він ніс на руках нендзну жебрачку, що, очевидно, була непритомна. Зараз покликав ключницю й старшу покоївку, а кучера погнав до Дрогобича за доктором.
Так, се було дивно, але ще дивніше стало усім, коли по кількох тижнях слаба вийшла до зали і слуги увиділи, що то не жебрачка, а молода панна, ще й дуже красна, вбрана у графинину ще дівочу сукню. Сіла у крісло коло каміна і просиділа там цілий день. Панич вернувся, сів коло неї, і вони мовчки сиділи обоє. Певно, мали час наговоритися, бо після вечері панич взяв ту дівчину за руку, як законну жінку, і повів до себе. Але вона не могла бути його законною жінкою, бо звідки прийшла? З полів і лісів. І в чому прийшла? У забацьканій спідниці й латанім кафтанику. І куди прийшла? У чужий дім, де не мусило бути нікого без згоди на те пані графині.
Хоч би панич взяв її за покоївку, а то вдягнув жебрачку в чужу одіж і змусив їй слугувати. Двораки ненавиділи їх обох. Але корилися, леліючи надію, що графиня повернеться і вижене.
Тим часом минула зима і нічого не змінилося. Паничева коханка грілася коло вогню, і ніхто не міг від неї вивідати, хто вона та звідки, хоч, може, вона була причинна і нічого не пам’ятала. Кожного вечора панич брав її за руку і вів до свого покою. Звідти не чутно було ні плачу, не сміху, ні шепоту. А втім, вона була жива істота і посміхалась до пташок, що весело щебетали собі за вікном.
Але одного погідного дня паничева коханка вийшла з двору, вбрана в стару спідницю й латаний кафтаник, прикрита дрантивою хусткою. І так знайшлася в Іцковій корчмі. Іцко прийняв її за служницю, бо жодна дівчина з села не пішла б служити в корчму, а може, вона його причарувала. Думали, що панич її прогнав, але той увечері прискакав до корчми і хотів силою забрати, але дівчина не далася. Носила воду, патиччя, пильнувала Іцкових малих, прала в студенім потоці, ніби весь вік тото робила. А перед тим здавалось, що весь вік ходила в шовкових сукнях. Така була потайна.
Весна принесла голод, а далі почалась моровиця. Цілі хати вимирали до найменшої дитини. Двораки носа не витикали з панського обійстя і нікого не пускали. Хто був живий, заливався горівкою в Іцковій корчмі. Іцко мав добрий гешефт з людської біди, але Іцкові ніхто не дивувався. Вмерлих стягали гаками на новий цвинтар і заливали вапном.
З тої холери, що викликає страшну спрагу, пересохла ріка. І хоч ще було кому сіяти, не було надії, що буде кому пожати. Вийшов тоді чоловік з ліса й сказав: «Поставте на горі хреста. Вода заб’є з-під нього, і лишитеся живі». Але люди й далі вмирали.