Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Пригинаючи голови, Квінт і Маріс посувалися тунелем далі. Зупинятися не випадало. Квінт озирнувся через плече.
— Але… але що ж воно таке? — запитав він.
— Кажуть усячину, — знизала плечима Маріс. — Дехто подейкує, що то заблукані душі академіків, померлих за межами Санктафракса, далеко від білих круків, покликаних звільняти від плоті їхні кістки, аби душі небіжчиків могли полинути у відкрите небо.
— Душі мертвих академіків, — промурмотів Квінт, відчуваючи, як на потилиці ворушиться волосся.
— А дехто править, ніби то демони Темнолісся, — вела далі Маріс, — безіменні демони з найглухіших лісових нетрищ. Є ще й такі, що мають їх за духів самих кам’яних щільників…
Квінт затремтів. Лиховісно замерехтіли світелка. Погучнішало моторошне гарчання.
— А втім, хто знає? — сказала Маріс, слідом за Квінтом намацуючи собі дорогу в тунелі, й у голосі її забриніли викличні нотки. — Усі байки, які можна почути в Санктафраксі, приоздоблені та перебільшені. Чому ж цим бути винятком?
Вогні пригасли й відступили. У повітрі немовби чулися зітхання. Квінт намацав руку Маріс і міцно її потиснув.
— Знаєш, ти геройська дівчина, — сказав він просто.
Маріс зіщулилася знов.
— Це нелегко, — зізналася вона, озираючись на гнітючу пітьму кам’яних щільників. — Яке мені тут усе ненависне!
— Знаю, — промовив Квінт. Він замовк, подумки картаючи себе, що через нього вони заблукали в цих тунелях-лабіринтах. — Скоро ми дійдемо до розтоки, де збилися зі шляху, еге ж, дійдемо, я знаю, — озвався він нарешті. — А потім уже вирішимо, куди нам іти — назад до входу в тунель чи до камери.
— О, ні, далі до камери, — сказала Маріс. — Тільки так! Дійти майже до кінця, а тоді повертати голоблі?!! Крім того, якби мій батько… — вона затнулася на півслові. — Квінте, диви! — вигукнула дівчина.
— На що? — скрикнув він.
— Там, — показала Маріс. — На стіні біля твого ліктя.
Тунель повнився дедалі голоснішим відлунням стогонів та рику. Блимали вогники. Квінт обернувся, і серце йому тьохнуло, коли він побачив, на що показувала Маріс. Цього разу вже не могло бути жодних сумнівів — на камені видніла одна з чорних крейдяних стрілок, накреслених його рукою.
— Дякувати Небу! — вигукнув Квінт. — Я так і знав, що ми її знайдемо.
Вони рушили, куди показувала стрілка. Тунель тут був ширший, і вони вже могли йти пліч-о-пліч. Квінт тримав ковіньку. Маріс стискала в руці ліхтаря: ануж у камері знайдуться запаси тілдерячого лою — тоді він допоможе їм відшукати дорогу назад! Уперше, відколи вони ступили в оці тунельні лабіринти, Квінт і Маріс без тіні зневіри дивилися на поставлене перед собою завдання.
— Вважай, ми вже там, — заявив Квінт.
— Здорово! — озвалася Маріс. — Тепер, коли ми вже стільки пройшли, гріх повертати назад, поки не з’ясується, що ж там в отій таємничій печері.
— Згоден, — підхопив Квінт. — Мені…
— У-у-ух!
Квінт зупинився й, обернувшись, побачив, як його супутниця легенько потирає збоку голову.
— З тобою все гаразд? — занепокоївся він.
— Пусте, — відмахнулася Маріс, — просто бахнулася головою об камінний залом, ген там.
Квінт поморщився.
— Дай-но погляну, — запропонував він.
— Кажу ж, нічого страшного, — запротестувала Маріс. — Слово честі.
На її волоссі блищало щось вологе і липке. Квінта враз охопив нестямний страх.
— Маріс! — ледь вимовив він. — Маріс, ти ж уся в крові!
Голос його відбився луною. Тунелі застугоніли. Далеко перед ними заблимали, засяяли вогники.
— Еге? — безжурно запитала Маріс. Вона глипнула на свої пальці. — А й справді, — муркнула дівчина. — Ото велике діло — подряпина…
— Ні, Маріс, — заперечив Квінт глухим від жаху голосом, пригадуючи свої останні відвідини камінних щільників. — Ти не розумієш. Ота тварюка, що я тобі розказував… ота здоровенна червона потвора… вона йде на запах крові…
Крізь похмуре гарчання і стогони пробивалися форкання та сопіння. І згуки ті дедалі ближчали! Охоплений дикою панікою, Квінт ухопив Маріс за руку.
— Воно суне до нас! — закричав хлопець. — Мерщій, Маріс! Треба негайно звідси вимітатися, поки ще не пізно!
І обоє помчали темним коридором. Чалапання та форкання за спиною чимраз гучнішали. Було вже не до жартів. За ними щось гналося. Щось таке, від чого не випадало ждати добра.
— Боржій! — квапив Квінт. — Боржій! А то…
— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!
Квінтові аж серце замліло, коли цей моторошний пронизливий вереск виповнив тунель. Тварюка напала на кров Маріс — і смакувала нею з неменшою насолодою, ніж Квінтовою! Хлопця пройняла шалена дріж, коли облизування та плямкіт стали ще несамовитішими.