Темнолесникове прокляття

— Вибач, — перепросила ще раз.

Маріс забрала ліхтар у Квінта. Та щойно взяла його в руку, як полум’я засичало, згасло, і їх огорнув гнітючий морок. Квінт роззирнувся, нижучи його очима. Хоча морок у тунелі й не був смоляний, ледь помітного, кволого світіння камінних щільників видимо не вистачало, аби щось розгледіти.

— Тепер буде ще важче, — виснував хлопець.

— Отже, я мала рацію, — понуро ствердила Маріс. — Ми таки заблукали.

Її слова озвалися свистючою луною і завмерли вдалині. Унизу в тунельній пітьмі блимали дрібні світелка — то крижано-блакитні, то ядучо-зелені.

Квінт бачив Маріс перед собою — її сильветка бовваніла проти тьмяного сяйва. Голова знову похнюплена, плечі опущені. Юнак узяв дівчину за руку.

— Усе буде гаразд, Маріс, — підбадьорливо мовив він. — Ось побачиш.

Краєчком ока він помітив, що купки летючих вогників-блискунів міняють свій колір на пастельно-рожевий та на зелений.

— Але як ми дамо собі раду, Квінте? — запитала Маріс. — Як? У такій пітьмі шукати стрілок даремна праця. Сам же бідкався.

— Нелегка це річ, я сказав, — поправив Квінт. — Але можлива. Так, тут важко щось побачити, але в такому разі… в такому разі ми посуватимемося навпомацки. Поки ми йтимемо в один і той самий бік, трясця нас не вхопить.

— Посуватимемося куди? — поцікавилась Маріс. — Ми ж як сліпі кошенята. О, Квінте, це марна річ!

Тунель загув од її розпачливого вигуку. Долу з легеньким шурхотом заструміла цівка піску. Раптом ряхтливе світло сяйнуло яскравіш, як перше. Воно спалахувало й гасло, спалахувало й гасло…

— Бачила? — тривожно прошепотів Квінт. — Що воно таке?

Маріс засмучено кивнула головою. Вона намацала хлопців камзол і корчовито вхопилася за нього.

— Гадаю, блискуни, — прошепотіла дівчина. — Хоч мені ще ніколи не випадало бачити їх стільки. — Вона напружено проковтнула клубок у горлі. — Мені це не до душі.

— Скидається на те, що вони зрозуміли твою мову, — зауважив Квінт. Він помовчав. — Чи здатні блискуни на таке, як ти гадаєш?

— Не… не знаю, — відповіла Маріс. — Може, й так. — Вона відпустила Квінтів камзол і знову вп’яла очі в пітьму. Летючі вогники шастали туди-сюди. Звідкись із глибини тунелю долетів товстий лиховісний рев. — Вельма розповідала, що здатні, — докінчила вона нарешті.

— Вельма розповідала? — перепитав Квінт.

— О, так, — відповіла Маріс, тривожно поводячи на всі боки очима. — Вона переконана: ці потвори знають, що коїться в наших душах, і реагують на зміни нашого настрою. Наприклад, вона запевняє, що ті блискуни, які збігаються до Віадукових сходів на щорічний Парад телепнів, світяться і міняться теплими барвами, зовсім не так, як блискуни ряхтливі, мигтючі, що їх набивається на похорон у Каменосад. — Вона здригнулася. — Аби ти знав, не кожен уміє бачити їх, як Вельма. — Дівчина трохи помовчала. — А ще вона вважає, що нікому з них не можна вірити.

Вогники спалахували і мінилися ясним світлом.