Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Ой, жах який!.. Кому я буду потрібна? Ніхто не порадує, ніхто не пожалує… Не обсядуть дітоньки, не скажуть: «Мамо, люба моя мамо!..» Нікого не буде — чужа, старчиця… Ай!.. Страшно як! Пустка на душі, холодно… Господи! Та невже так і не знайду я собі пристанища? Хоч якого… Щоб у мене був син… С-и-н! Може ж він бути?.. Лікарі кажуть — може. Я скільки разів питала… І він буде в мене, буде, батько — чорт із ним, знайду якогось батька… Викохаю його, випещу. Виросте він здоровим і вродливим. З чулим серцем і доброю душею…
Ой, як гарно зараз мені на душі! Як гарно… Я чую, як сили струменем вливаються мені в тіло, як оживає надія. Не пропаду я, не пропаду…
9 червня. Ти правий, Жоржику!.. Ти молодий, ущерть наллятий свіжих сил. Ти потрібний своєму народові, а я… пропаще творіння. Я ж така дурна. Ну, як би я з ним жила? Він учений, університети закінчив. Йому потрібна товаришка в роботі… Я б же була лялькою, з якою б він інколи погрався… Як я раніше до цього не додумалася? Це ж так ясно…
Не клену й не сержусь я тепер на тебе. Все пройшло, все минуло, як сон. і хай… Випито чашу до дна, і тільки гуща лишилась на споді, але й вона змиється. Час — чудесний лікар.
Одне тільки, мій любий хлопчику: навіщо було так багато витрачати красивих слів? Навіщо було прикидатися комедіантом?.. У моїй дурній голові це якось не знаходить відповіді. Моє хворе серце таке ж дурне…
Ой, сумно, до божевілля сумно!.. Поїхати хіба на кладовище? На зелені могилки, де тиша мертва й вічний спокій. Та не стріну ж його там… К чорту!.. Буду сидіти дома.
13 червня. Сьогодні «Зелені свята». Який дурень, хотіла б я знати, вигадав оці свята?.. Скрізь і всюди п’яні, співають, радіють чогось. Поїхала на кладовище — так само. Ходять парочки, сидять парочки — веселі безтурботні, а я… Ох, Жоржику!.. Хоч думкою побудь укупі зі мною. Жоржику!..
30 червня. Люблю я могилку одну на кладовищі. Маленька така, травою заросла. Тоненький хрестик похилився набік, і напис на ньому: «Зіна Левченко». Посадила на могилі я квітів. Принесла з дому в горщечку. Навкруги могилки барвінком поросли, квітами різними, а Зіна — як сирітка… Буду щоденно їх поливати, доглядати. Будуть вони рости й цвісти… А з ними вкупі ростиме й цвістиме моя надія… Навіщо? Боже мій!.. Та невже й надію він у мене забрав?..
Сходить сонце, народжується день. Любий, далекий Жоржику, доброго ранку!
6 липня. Ніяк не виходить мені думка з голови: невже не можу я бути матір'ю?.. Який це буде жах! Сьогодні знову піду до лікарів. До одного, до другого, до третього. Якийсь же скаже правду… А може, і від нього буде, від Жоржа? Яка б це була радість!..
14 липня. Що ж це?.. Омана чи сон?.. Я сама собі не вірю. Склалось це так якось чудно. І досі не можу опам’ятатись… Слухай, мій зшиточку! Я тобі все розкажу. Порадій укупі зі мною. Смійся тепер, веселись!.. Слухай.
Пішла я вчора до Насті. Пригадай — я тобі розповідала. Товаришка по гімназії… Сиділи довго, згадували за минулі роки, за наше навчання… Аж тут приходить її чоловік Митя й він… Він — шофер із тої установи, де Митя служить. На ймення він Ваня. Такий невисокий, у шкіряній куртці. І так же вона йому йде — чорна, аж вилискується. А сам він білявий, волосся кучеряве, їй-бо, як дитина, і очі як у дитини.
Познайомила нас Настя. Сіли всі вечеряти, і Настя, як навмисно, посадила нас із Ванею поруч. А той як засоромиться… Сміх! Настя його в бік штовхає, а він іще дужче. Потім облащився трохи, почав жартувати. Ой, і весело ж було!..
У доміно ще грали. І вийшло так, що він партнером моїм був. Сидить насупроти й оком не гляне. А коли й гляне, то почервоніє-почервоніє… Нащо — і я соромилась. Чуєш, зшиточку! Я вже й забула, що то є сором, і раптом — со-ро-ми-лась… І так же чудно було, так гарно, любо. А як заспівали… Ой! Я не знала, де й сиджу. Здавалося, що я вдруге на світ народилась…
Та це не все: і додому він мене провів. До самого порога. Потиснув міцно руку й не випускає… Потім опустив очі й говорить:
— Гарно було б іще коли пограти в доміно…
— Ой, швидше б той день!
16 липня. Була знову в Насті. Зустріла приязно так і зараз лукаво підморгнула:
— І чого-бо спізнятися так?.. Ждав-ждав сердечний та й пішов…
— Хто ждав?