Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Хлопчику мій!..
Я намагався звільнитись, злісно запитав її:
— Ради чорта, що це все значить?..
— Ви хочете знати?
— Хочу!..
— Ви член Ельвель і не знаєте, що це?
— Ні чорта я не знаю! Гетьте! — Відштовхнув її набік і вихопився посеред кімнати. Щосили вигукнув:
— Куди я попав?.. Говоріть, а то всіх зараз перестріляю!..
Гамір раптово вщух. Тіні прикипіли до місць. Я стояв із револьвером у руці й чекав, що з цього вийде. Тоді з кутка випливла тоненька тінь і спинилась коло мене:
— Владю, ти хворий?..
— Хто ти?
— Я.
— Бачу, що ти… Але хто?
— Подумай, мо, пригадаєш? А тим часом дай сюди револьвера!
— Ніна?.. Ніна Сергіївна?!
— Ну, давай, давай револьвера!
— Навіщо він тобі? Я його сам тепер заховаю…
— Панове! — звернулась тоді Ніна до всіх. — Вогник згорів! Іспита зроблено. Давайте світло!..
Вся кімната заллялась блідо-рожевим сяйвом. До того темні тіні перетворились раптом на світлих янголів. Вони посхоплювалися з місць і тісним колом стали круг мене. В мене розбіглися очі — не знав, куди дивитися.
— Ну що?.. Правда, милий у мене хлопчик?.. Знайомтеся!
Всі навипередки ручкалися зі мною, голосно викрикували свої імена. Жінки бозсоромно зазирали в очі, а одна показала язичка. І я тоді засоромився: мені соромно було за мою гарячність з револьвером і соромно було дивитися на них. Не жінки то були, а якісь розмальовані ляльки. Не те: наївність напала якась… Іще не так: я, було, відвертався, як Ніна ніжки покаже повище колін. А тут раптом аж п'ять майже голих бабів!
Я відвів її вбік і сів на канапі.
— Ніно, Нінусю!.. Та скажи ж нарешті, що це таке?..
Ніна з розгону сіла мені на коліна й голосно засміялась:
— Це, моє золотко, Ложа Вільної Любові!..
— Ти хочеш сказати — Ложа Вільної Розпусти?..
— Ну й дурень!.. Не подобається — можеш іти!
Відвернулась від мене й замугичила оту чортову дику мелодію. Я сидів похнюпившись і спідлоба зиркав по кімнаті. Члени Ложі сиділи парами в кріслах, напівлежали на диванах. Всі безтурботно й весело реготали. Хтось півголосом затяг: «Ах ти, доля, моя доля…», — а ще хтось, піднявши келішка вгору, вигукував якийсь тост. Недалеко від мене в кутку почувся голосний поцілунок. Я мимоволі повів туди очима: хто цілувавсь — не видко було. Стирчали самі ноги, а голови прикриті були великою шаллю…
— Ну, Ніно, годі тобі дутись!..
— Я й не дуюсь.
— Пробач, мо, я погарячкував… А зараз давай поговоримо!
— Про віщо?
— Ну як «про віщо»?.. Так довго не бачилися…
Ніна повернулась до мене, стомленим поглядом глянула мені в очі:
— Ну, говори!..
— Ти не сердься, Нінусю… Але я хотів би піти відціля.
— Ну і йди…
— А ти?.. Я тільки з тобою.
— Ти цього хочеш?
— Так, я цього хочу.
— Тоді ходім!..
Ми попрощалися й пішли. Сіли на візника… Дорогою я намагався заговорити з Ніною відносно тої Ложі й не наважувався. Всю дорогу мовчали. І вже коло її будинку, як прощалися, спитався:
— Коли ж ми знову зустрінемось?
Відповіла, що коли я захочу. Хоч і щоденно… А зараз болить дуже голова й хочеться спати. Ще сказала, що до Ложі тепер не піде. Я скористався з цієї нагоди:
— Все-таки, Нінусю, дозволь запитати про неї.
— Про кого?
— Та про Ложу ж.
— А, ну її!.. В печінках вона мені сидить.
— То ти хіба давній її член?
— А відтоді… як із тобою ото посварилась.
— Ну і?..
— Ну й пішла!.. То все мої подруги.
— А мужчини хто?
— Хто? Ніхто!.. Дурні все, як оце й ти… Бувай!
Василь Минко. Беладонна
Три шляхи передо мною слалися:
Один — шукати йти Льолю. (Жаль чортової дівчини!)
Другий — іти на репетицію. (Занудився — як бога її ждав!)
Третій — Ніна призначила побачення. (Хороша ж, ідолова душа! Вогонь!)
Та Льоля хай, мабуть, підожде. Завтра вдень піду до адресового столу. Ніна?.. Да, до неї треба піти. Але ж від неї так легко не відчепишся — і спізнюсь на репетицію.
А що, як і її потягти на репетицію? Ну, понудиться трохи — їй не звикати. Правильно!
Сів на трамвай — і за п'ять хвилин був на Садовій. Ніна чекала мене у «Ведмеді». На мою пропозицію згодилась, і навіть із радістю. Терпеливо висиділа три години на репетиції — і ані пари з вуст, що набридло. Навіть задоволена була. А як поверталися додому, раптом запиталася: