Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Куди?..
— Та чого ти пристав?.. От зараза!
Як не намагався щось дізнатися — не знала. Навіть карбованець не допоміг…
О сьомій пішов я на Пушкінську. На всякий випадок вкинув у кишеню браунінга — біс його відає, що там чекає. Знайшов і флігельок, знайшов і двері. Хотів уже стукати і раптом роздумав. Обережно зійшов із сходів і сховався за ріг. Думка була рознюхати, що за конспірація? Хвилин за десять помітив якусь чоловічу постать, що йшла до флігелька. Вона теж обережно зійшла на сходи й постукала. Справді, з-за дверей почулося: «Хто там?» — і постать відповіла: «Ельвель».
За ним постукав і я. Мене теж запитали, і я теж відповів. Двері відчинились, і я опинився в якомусь темному коридорчику. Коло мене була якась женщина. Лиця її не бачив, зате досить рельєфно вимальовувалась її фігурка. Як виточена, бо була майже гола: якийсь клапоть шовку на спині, другий на стегнах… Мені ж відразу стукнуло в голову, що це Льолині заходи. Хоч і не вона писала, та їхня, видко, компанія. Ну, й намислили погуляти. Роздягся я, і женщина ввела мене в якусь простору напівтемну кімнату.
— Добривечір!..
Коло десятка голосів відповіло мені на привітання. Потім відкілясь із кутка почувся приємний жіночий голос:
— Панове!.. Ложа Вільної Любові в повному складі…
«Почувся» кажу, бо я майже нічого не бачив. Вся кімната була заллята синім світом, і по ній метушились якісь таємно-казкові тіні.
— Прошу сідати!
Тіні повільно розлізлися попід стінами й посідали. Мене теж хтось легенько потяг за руку й посадив поруч себе. Запанувала німа тиша.
— Панове! Першу чарку п’ємо за нашого нового члена, Владислава Андрійовича. Ура!..
— Ура! Ура! Ура!..
Тоді тільки помітив я, що передо мною стоїть маленький столик. А на ньому карафка й два келішки.
Я незрозуміло залупав очима й узяв один. Підвівсь, уклонився й випив. Всі останні чомусь сиділи…
— Другу чарку, за нашою славною традицією, за Ложу Вільної Любові. Ура!..
Мертва тиша враз порушилась, і тіні заметушились по хаті. Мене теж хтось потяг за руку, і я опинився в якомусь шаленому коловороті. Стояв посеред кімнати й не знав, куди подітися. А круг мене гасали тіні й насвистували якусь дику ритмічну мелодію. Гасання поволі набрало вигляду організованого танку. Всі побрались за руки і з вигуками й незнаною мені досі піснею понеслись по кімнаті. Мене теж понесло… Кружляли так хутко, що я ледве не впав. Мене підтримали дві жіночі руки. На цьому танок скінчився, пісня вщухла. Тіні з вереском розлізлися знову по кутках. Я теж кинувся до свого столика, але він був зайнятий. До другого — теж. До третього — сиділа одна й голосно реготала. Схопила мене за руку й потягла до себе. Довго не могла говорити від сміху, потім:
— Ой, не можу!.. Ви пробачте, звичайно! Мені так зараз весело!..
Тоді ж помітив я, що це вже не та, з якою допіру сидів.
«Що за чортовиння?! — майнуло мені в голові. — Чи я сплю, чи я збожеволів?..»
Одначе й подумати не було коли. Сусідка налила чарки й голосно гукнула:
— Ну, за наше знайомство!.. Влада й Аля хай живе!..
— Аля?
— Так, моє ім’я Аля.
— Дуже приємно, радий… Але скажіть мені, Алю, що все оце значить?
— Нічого не значить, пийте!
Хильнула чарчину і враз опинилася в мене на колінах.
— Ось що це значить!
Жагуче обхопила руками за шию і впилася мені в губи.
— Тепер розумієш?..
Я зрозумів: це кишло повій, і я в них за гостя. Але де ж сама Льоля? Чому її не видко?.. Власне, важко було й узнати — тіні. Одне відрізняв: штани від спідниць… У мені забилося глухо серце: Льоля, Льоля!..
Звернувся до Алі:
— Пробачте!.. А де ж ваша Льоля?
— Льоля?.. Ви хочете з нею?.. Так це в нас недовго. Льолю, ей, Льолю! — Аля пурхнула від мене й полетіла поміж столиків. Як метелик той… За хвилину до мене підсіла друга:
— Ви мене кликали?..
— Льоля?
— Так… Пробачте — Владик, здається?
— Як, і не впізнала навіть? Льолю?!
Я взяв її за руку й ніжно заглянув ув очі. І враз відсунувсь, — де й ніжність та ділась…
— Я помилився. Пробачте, будь ласка!..
— Як помилився?..
У цей час по хаті пролунав голосний жіночий регіт. Дзвінкий, задерикуватий і такий мені знайомий. Я хутко звернувся до моєї сусідки:
— Хто то сміється? Скажіть…
Замість відповіді вона повисла мені на шию й притислася всім тілом до мене.