Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Ну-ну?!.
Подруга наливає склянку за склянкою, частує. Льоля п'є раз по раз, слухає. Випливають перед очима знайомі картини: діла, нальоти, гроші… А потім — район, бупр[10]… Три місяці і рік позбавлення волі.
Страшно й привабливо — хочеться і колеться. Шумить у голові, тьмариться думка, а подруга — як злий демон:
— Дурна!.. Поки молоді — дайош! Поки живеться — живи!.. Льоля, дурна!..
Блискають ув очах убори товаришки; лоскочуть, туманять мозок…
1 березня
Жорж Анті
…Він пішов, побіг на якісь збори. З якою радістю я б побігла вкупі з ним. Сиділа б, слухала… Потім із зборів додому. Розвела б примуса, приготувала вечерю, чай… Далі — спокійно спати. Ех!..
Так записати просиш, Жоржику? Ну, добре.
По весні то було. Пригадую добре, що в неділю чи в свято якесь. Я так чудесно з одним погуляла, як ніколи. Спершу в кіно побули, потім до парку поїхали. Годині о дванадцятій зібрались додому (гість раніше поїхав), як раптом підбігає до мене подруга Неля:
— Слухай! Діло трапляється.
— Що, де, як?..
— Ходім!
Я відмовлялась, але вона таки потягла. Відвела за кущі, і таке:
— Сотня, а то й дві накльовується!
— Ну й іди сама… їй-бо, не хочеться.
— Дурна! Гарненької треба! Зі мною не хоче!
Погодилась я.
— Та гляди, розворуши його добре!.. Та ти розумієш… І той… заводь якомога подалі, в глушину!..
Звела вона мене з одним. Хто він — важко було відгадати. А зодягнений добре, і по всьому було видко, що з грошима. Не первина була — пішли. Він п'яненький добренько був і все намагався, щоб швидше. Я ж вела й вела. Нарешті він уперся, як бик, і ні ногою далі. Бачу — людей нікого близько, й темнувато стало (місяць зайшов) — можна й тут. А все-таки відвела вбік, у густий молодий дубнячок.
— О, глянь, яке чудесне місце!.. Ну!
Почепилась йому на шию, і ми обоє повалились на землю…
П'ять, десять хвилин… А їх не було! Мені вже здавалося, що провалилась справа, як раптом почула обережні кроки. (Я почула, він — ні.) То були вони. Хутко накинулись на нього, і Ванька заткнув рога ганчіркою. Я вмент рукою по кишенях, витягла, що там було, й гайда.
Хоча це ж не за того попалися ми. Накрили нас за якогось Сеню. Така сама була історія: завела його, обчистила й додому приїхала. Навіть гроші перелічила — сто карбованців було, як тут налетіла міліція — і до бупру. Дурні, вбили його. Він пручався, так вони й пристукнули…
«Славній Льолі на згадку.
«Люба дитинко!
Я повік не забуду сьогоднішнього вечора. Повік не забуду тебе. Клянусь ім'ям комсомольця — правду кажу! Прости, Льолю! Я негідний самець. Я комсомолець — і пішов на таку річ… Знай же — надалі я тобі друг. І це я доведу тобі на фактах: кожної хвилини ти знайдеш у мені заступника. Моя адреса: Степна 33. Костік».
Слиняве хлоп'я! Потяглось за спідницею і розжалобилось. Бачила таких… А втім — може, і пригодиться. Копійка до копійки — голому сорочка.
3 березня. Сердився Жоржик, що гості пасуться в щоденнику. Полізе ж, гад, по нишпірках, що ти йому, загородиш?.. А сьогодні є про що написати. Якби таких побільше…
Сиділа я з подругами в ресторані, вечеряла. Бачу — заходить якийсь стариган. Так, років під сімдесят, мабуть. Зиркнув спідлоба навкруги й сів недалеко від нас. Замовив вечеряти, а очима коли-не-коли й зиркне на мене. Я спершу не звертала уваги, противний такий, лисий і в зморшках увесь. А потім візьми й почастуй його поглядом. Він, сердечний, так і засовався на місці. Замигав очима й не знає, де їх подіти. Я вдруге моргнула — піддала жару. Стариган і розплився, покликав пальчиком.
— Знаєте!.. Я хочу з вами той… поговорити…
— Будь ласка, прошу!.. — Сіла до його столу.
— Тільки як би той… Мо, ми підемо куди-інде?..
Сказала «добре»!
— Добре?.. От і добре! Е-е, той… слухайте! — гукнув на офіціянта. — Скільки там з мене?
— Ви ще не вечеряли, громадянине.
— Нічого, нічого… Я ж замовив, нате!
Дістав якісь гроші, ткнув офіціантові. Той увічливо поклонився й відчинив перед нами двері.
— Так, говорите, добре?.. То тоді б, може, до мене додому проїхалися, га?
Я почала зацікавлюватися дідуськом: про віщо він має зі мною говорити? Трухлий же — як жук, порохня сиплеться… А нарешті погодилась і на цю пропозицію. Сіли на візника ми й поїхали. Хоч і старе було стерво, а тулилося до мене близько. Навіть руку тискав… Запитав:
10
Будинок примусових робіт.