Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Дякую, лікарю, за ці теплі слова.
— Ідіть геть! — Він показав на ворота. І я пішов. На м’яких, наче ватяних ногах. Я геть нічого не розумів, окрім того, здається, що мені вдалося врятуватися. І мене не скалічать. Ворота наближалися неквапливо, хотілося зірватися з місця й бігти, я ледь себе стримував. Двоє санітарів прочинили хвіртку. Мені стало страшно, що це якась гра. Що ці єретики бавляться зі мною, наче кіт із мишею, і зараз схоплять мене, подражнивши порятунком. Але ні, я пройшов через хвіртку і вийшов за межі лікарні!
— Іване Карповичу, ну нарешті! Швиденько, генерал вас чекає! — сказав мені Василь Петрович Самсонов, що стояв поруч і тримав поводи двох забрьоханих коней.
— Ви?
— Сідайте, і їдьмо! Вас хоче терміново бачити сам князь Львові — суворо сказав Самсонов і поліз на коня.
— Так, звісно! — кивнув я і миттю опинився в сідлі. Ми рушили.
— Ви щось зовсім блідий, Іване Карповичу, — сказав Самсонов, коли ми трохи від’їхали.
— Господи, Василю Петровичу, як ви тут опинилися?
— Та як. Не подобалася мені ця лікарня. Я вирішив почекати вас на дорозі, щоб переконатися, що ви повернетеся. А ви не повернулися. До того ж сам Нікіфоров поїхав до «Білого Єрусалиму». Це теж мені не сподобалося. Я ще почекав до ранку, замерз страшенно. А коли ви й до ранку не повернулися, вирішив, що вас треба виручати.
— І як вам це вдалося?
— Брехнею, Іване Карповичу. Брехати — гріх, але ж заради порятунку можна. Чи не так? Я взяв коней, проїхав лісом до «Білого Єрусалиму» і збрехав, що я, посланець генерала Толбухіна, маю наказ привезти вас до Петрограда на зустріч із князем Львовим. Мовляв, сам генерал на авто застряв у лісі, тому надіслав мене. Я молив Бога, щоб ці гироди не встигли вам зробити шкоди. Бачу, що встиг. Ось сюди, повертайте, тут є стежина.
Ми заїхали в ліс, проїхали зовсім трохи, а потім я зупинив коня, зліз, сів на повалене дерево і затремтів, наче в мене лихоманка була.
— Господи, Іване Карповичу, що з вами? — спитав переляканий Самсонов.
— У в-в-в-вас н-н-н-н-не м-м-м-м-має ал-л-л-л-коголю? — спитав я. Весь скрутився.
— Є. Небагато, я ж уночі грівся, але є! — Самсонов подав мені флягу, а я її втримати не міг, так трусило. Аж коні почали форкати, перелякані моєю поведінкою.
— П-п-п-п-потримайте, — попросив я. І пив із рук мого рятівника. Горілку. Два дебелих ковтки.
— Господи, що вони з вами зробили? — спитав Самсонов, який схопив повід, тримав коней і з жахом дивився на мене. А я ж бачив перед очима молот і відчував металевий холод ковадла.
Довелося почекати кілька хвилин, поки тремтіння трохи вгамувалося. Я підвівся.
— Їдьмо! — сказав Самсонову.
І ми поїхали. Він більше нічого не питав, я теж мовчав аж до околиць Петрограда. Там я віддав більшу частину грошей, які при мені були.
— Ні, що ви, я не братиму! — образився старий поліцейський.
— Братимете. Ви врятували мені життя, я просто змушений бути щедрим.
— Врятував життя? Вони що, хотіли вас убити?
— Не питайте про те, що сталося. Від цього не буде користі. Про це треба забути.
— Забути? Хіба ви не будете мститися, хіба ви не спалите цей «Білий Єрусалим», як спалили барліг людожерів чи знищили село вбивць?
— Ні, я не стану цього робити. У мене просто немає часу. Я загрузаю у справах і що більше борсаюся, то більше відсуваюся від місця, де хотів би опинитися. Чорт із цим «Білим Єрусалимом». Мені треба знайти одну співачку, а потім їхати!
Ми повернули коней, я найняв візника, щоб їхати на вокзал, а Василь Петрович Самсонов попросився мене провести.
— Вам теж треба буде поїхати з Петрограда. Бо вас можуть шукати люди Нікіфорова. Грошей я дам, їдьте кудись на південь, у Ростов чи Ялту.
— А куди поїдете ви? — спитав Самсонов.
— Ще не знаю, але зараз з’ясую. — Я взяв із кишені п’ятак. — Орел — Єкатеринбург, решка — Царицин. Що б ви порадили?
— Царицин. У мене там товариш живе. Теж колишній поліцейський, зараз на пароплавах працює.
— Ну, тоді обійдемося без вказівок долі. Їду до Царицина!
— Можна, я з вами? — попросився Самсонов.
Ви б могли відмовити людині, яка тільки-но врятувала вам життя? Ну, добре, не життя, а дещо досить важливе в цьому житті. Отож-бо. Я не відмовив.
Кара небесна
и вже сиділи у вагоні поїзда до Царицина, коли я вирішив поговорити з Василем Петровичем Самсоновим, щоб попередити його.
— У журналах та книжках мої пригоди виглядають яскраво й весело, але насправді вони повні поневірянь і небезпек, — сказав я. — Ви врятували мені життя, я ваш боржник, тому й погодився узяти вас із собою. Але серце в мене неспокійне, бо ж разом зі мною ви можете потрапити в халепу, а мені б цього дуже не хотілося.
— Іване Карповичу, я цілком розумію, що ви не дрібних шахраїв ловите, а серйозних злочинців, тому й справи у вас бувають небезпечні. — Самсонов задоволено усміхнувся.
— Не просто небезпечні, а смертельно небезпечні.
— І смертельно теж. Але, по-перше, Іване Карповичу, це ж не шістнадцятирічний підліток проситься до вас у справу, а дід, якому шістдесят два роки. Дід цей багато чого бачив, небезпеку теж бачив. Двічі мене рубали сокирою, чотири рази ножем шуряли, стріляли в мене взагалі багато, поцілили тричі, ну, і ще дріб’язок — душили, кастетом били, вилами намірялися. Тобто ціну небезпеки я знаю і не думаю, що буде у нас із вами легка поїздка на Волгу. Та вже якось викрутимося. Небезпек я не боюся, а боюся нудьги, коли немає чого робити, коли сидиш удома і розумієш, що нікому не потрібний. А так при справі я, вже веселіше. Ну, і щоб остаточно вас заспокоїти, скажу, що дітей у мене немає, дружини теж. Було два брати, померли, тепер сам я на світі. І смерть моя, якщо вже трапиться вона, нікому горя не завдасть. Помру — так помру, воно при справі померти краще, ніж залитися чи в зашморг полізти, як багато хто з колишніх служивих людей чинить. Ось так. А тепер розкажіть мені, будь ласка, подробиці, якщо можна.
Таїти не було чого, я все й розповів про Анюту. Мовляв, шукаю співачку викрадену, жодних слідів немає, є лише підозри, й серед підозрюваних — ось такий скотопромисловець Харламов, якого нам і треба перевірити.
— Може, він, а може, і не він, може, буде так, як із «Білим Єрусалимом» сталося. Непевна така справа, невідомо, в який бік і дивитися.
— Так, справа темна, — кивнув Самсонов.
Ми ще трохи побалакали і вляглися спати, бо їхати було довгенько. Я спочатку заснув, а серед ночі прокинувся від думок про викрадення Анюти. Вкотре міркував про це, те саме в голові пережовував, але нічого зрозуміти не міг. Тут іще й сум накотив, бо замість на захід плисти, їхав я на схід, подалі від доньки. Аж серце заболіло, і закректав я.
— Не спиться? — спитав у темряві Самсонов.
— Ні.
— Про справу думаєте?
— Про неї.
— Я теж. І ось що мені подумалося. У чому викрадачі пані Анетту повезли?
— Та чи в екіпажі, чи в авто.
— Ні, то Одесою возили чи в екіпажі, чи в авто. А далі? Якщо до Царицина везти або взагалі до Єкатеринбурга, возом чи авто не довезеш. Це тільки потягом треба. А як у потязі сховати викрадену, щоб не бачили її?
— Ну, так, навіть якщо купе окреме, все одно ж сховати важко. Та ще й на кілька днів!
— Значить, щось інше вигадати мусили.
— А що як окремий вагон найняли? Бувають же такі в людей багатих, яким не хочеться з посполитими їздити!
— Може, і так, — погодився Самсонов.
— Перевіримо! — Я підхопився, вдягся, побіг питати, коли наступна станція. Там дав телеграму до Одеси. Попросив Бориса на вокзалі дізнатися, чи не приїздили окремі вагони, а якщо так, то кому належали.
Забіг у вагон, попросив коньяку й чарок. Приніс їх вагонник.