Одіссея найкращого сищика республіки

— Майстер він лякати, — закрутив я головою.

— Добрячий майстер, — кивнув господар. — А що вам від нього треба?

— Та справу одну ми розслідуємо. І треба зрозуміти, чи причетний до неї Харлам, чи ні. Оце намагаємося.

— Краще, аби не причетний був. Бо ж як причетний, на порохню вас зітре. Страшна людина.

— А не чули, щоб він співи любив?

— Співи? — здивувався господар. — Хіба коли людей на смуги ріже, а бідолашні кричать. Може, оті співи він любить!

— Зараз у нього вороги є?

— Таких, хто тиждень пиячитиме, коли Харлам помре, багато. А ось таких, які б до цього руку приклали, немає. Були, але всі в землі лежать, із відрубаними руками.

— А він і досі не балакає, Харлам цей?

— Та балакає. Йому ж лікарів аж із Лондона привозили. Вони операції зробили, як могли зібрали щелепу і шкіру підлатали. Виглядає все одно страшно, і вимова погана. Але як жити захочеш, то зрозумієш. Ніхто не перепитує.

— То він весь час у маєтку сидить?

— Наче так, але ніхто напевно не знає. Може, в маєтку, а може, на «Анетті» поплив кудись чи полетів аеропланом у справах.

— Аеропланом? — здивувався я.

— Так, за містом школа авіаторів є. Армійська, але коли треба Харламу, не відмовлять йому. Та сам він літати не любить, більше вагоном своїм їздить.

— У нього є свій вагон?

— Ага, один нафтопромисловець подарував. Цілий палац на колесах! Із меблями й ванною, окрема спальня, окремий кабінет. Вагон броньований, кулеметні кулі тримає! З ним завжди ще вагон охорони їздить. Митрофан Сковородніков від господаря ані на крок не відходить! Кажуть, Митрофан душу дияволу продав і за те отримав можливість людей наскрізь бачити! Тільки подивиться в очі — і вже знає, чи брешеш ти, чи ні. Ніхто ще Митрофана не обдурив. Якщо вже побачить він брехню в очах, катують людину, до того катують, поки не з’ясують, у чому зрада. Чи гроші краде, чи на когось іншого працює! Тому не зраджують Харламу й не крадуть у нього. Страх навіть жадібність перебиває!

— Мала сума страх не переб’є, а велика — легко, — сказав я, бо бачив же, як за великі гроші люди про все забували.

— Е ні, то дивлячись який страх! Раз мужик один із села вище за течією плив на човні, коли дощ сильний почався. Ну, він до берега пристав, помітив печерку невеличку в кущах, сховався там перечекати. Робити немає чого, почав ножем у пісочку копирсатися. Наштрикнувся на тверде щось. Копати почав, викопав ящик. І знаєте, що там було?

— Що?

— Гроші! Дванадцять тисяч рублів асигнаціями!

— Звідки в печері гроші?

— І мужик про це подумав. Знаєте, що зробив?

— Не знаю. Що?

— Поніс ящик у контору до Харлама. Ось, мовляв, знайшов, ваші ж, бо більше тут ні в кого таких грошей немає. Мужика до Харлама притягли, той послухав і наказав засідку зробити біля печери. Сам пустив чутку, що ящик із грошима в березі знайшли. Наступного ж дня прискочили до печери троє братів Солоухіних, які на Харлама працювали, худобу по степах скупляли і на станцію гнали. Виявилося, їхні гроші. Братів схопили. Одного вбили, бо відстрілюватися почав, а двох на острів до Харлама доправили. Той їх особисто допитав і з’ясував, що таки крали в нього і вкрадене ховали у печері. У банк не клали і в ріст не давали, бо інакше б дізнався Харлам. Думали, що в печерці ніхто не знайде. Помилялися. Вбив Харлам братів, і не просто так убив, а наказав шкіру зняти, соломою набити й відправити до рідної заїмки. А м’ясо тобетам своїм згодував. Покарав крадіїв. А як боятися треба мужику, щоб дванадцять тисяч знайти й не забрати, не втекти, а до Харлама віднести! А ти кажеш, що жадібність страх переб’є! Дивлячись який страх!

— А що з мужиком тим сталося?

— Що? Харлам йому в нагороду сто рублів дав. Мужик святкувати почав і втопився. У Волгу впав. Чи сам, чи допомогли, щоб залишки грошей забрати.

— Небезпечне у вас місто.

— Ага, злодіїв тут багато. Раніше такого не було, бо працювала поліція, охороняла. А зараз поліція Харламу служить. Харламовських людей злодії десятою дорогою обходять, а всім іншим немає на що сподіватися.