ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
Сама поява Дейвида справді ні в кого не викликає запитань, проте йому здається, ніби охоронці знають, що він відрізняється від інших в’язнів. Насправді вони точно не знають, що він тут робить. Вони не знають його справжньої ролі й ставляться до нього так само, як до інших, — жахливо. Скоро Дейвида починає дратувати усталена практика користування туалетом:
«Мені довелося справити велику нужду за п’ять хвилин, мочитися з зав’язаними очима, і при цьому охоронець підказував мені, де пісуар. І я не зміг цього зробити, тобто не зміг навіть помочитися в пісуар. Мені довелося зайти в кабінку і закрити двері, щоб переконатися, що на мене ніхто не наскочить!»[72]
Він заприятелював з Річем (1037), сусідом по камері №2. Вони швидко зближуються. Навіть занадто швидко. Через кілька годин Дейвид, наш довірений інформатор, стає іншою людиною і вдягає уніформу Даґа (8612). Дейв повідомляє, що «почувався винним через те, що підісланий шпигувати за цими хорошими хлопцями, і відчував полегшення, коли дійсно не мав чого розповісти»[73]. Але чи й справді не було інформації?
В’язень 1037 говорить Дейвидові, що ніхто не може вийти з експерименту за своїм бажанням. Потім радить тому не пручатися так, як сам робив на перших перекличках. Зараз треба поводитися так, щоб спланувати втечу, звіряється 1037-й, тобто потрібно «грати за правилами охоронців, а потім вдарити їх у найслабше місце».
Пізніше Дейвид сказав нам, що у 8612-го не було жодного плану втечі. А ми витратили стільки часу і сил на підготовку до нападу! «Звісно, хтось із хлопців мріє, що на відвідини прийдуть друзі й звільнять їх або що вони втечуть під час візиту в туалет, — говорив він, — але цілком зрозуміло, що це лише мрії: так потопельник хапається за соломинку»[74].
Ми поступово розуміємо, що Дейвид порушує нашу усну домовленість і дедалі менш охоче грає роль інформатора в цій надзвичайній ситуації. Коли того самого дня хтось краде ключі від наручників, Дейвид каже нам, що поняття не має, де вони. Як ми дізналися з його звіту наприкінці експерименту, він тоді брехав: «Я швидко дізнався, де ключі від наручників, але вирішив не говорити про це, принаймні доти, доки це мало якесь значення. Я повинен був сказати, але не хотів зраджувати цих хлопців просто у них на очах».
Це досить раптове і дивовижне перетворення на справжнього в’язня стало ще очевиднішим з інших слів Дейвида. Він відчув, що впродовж двох днів перебування в нашій в’язниці нічим не відрізнявся від інших, «окрім того, що я знав, коли вийду, але навіть це знання ставало чимраз менш певним, бо я залежав від людей ззовні, які могли й не випустити мене. Я зненавидів це становище». Вже наприкінці першого дня, проведеного в Стенфордській в’язниці, Дейвид сказав: «Цієї ночі я заснув, почуваючись брудним, винним і нажаханим».
ВИПУСТИТИ ПАРУ
Поки я домовлявся з міською поліцією, три представники комісії вирушили до Курта Бенкса з довгим списком скарг. Та сама обрана більшістю в’язнів трійця на чолі з 5704-м і разом з 4325-м та 1037-м, з якими я зустрічався раніше. Курт із повагою вислуховує їхні претензії. В’язні скаржаться на антисанітарні умови у зв’язку зі скороченням кількості відвідувань туалету; на нестачу чистої води для миття рук перед їдою; на відсутність душу; на небезпеку заразних інфекцій; на тісні наручники і ланцюги на ногах, що спричиняють синці й садна. Ув’язнені просять також про відправлення богослужінь по неділях. Крім того, вони запитують про можливість перевдягати кайдани з однієї ноги на іншу, робити фізичні вправи, вимагають виділити час для відпочинку, видати чисту уніформу, дозволити спілкуватися з ув’язненими з інших камер, хочуть дізнатися, чи буде додаткова оплата за роботу в неділю і чи взагалі є можливість займатися чимось кориснішим, ніж просто вбивати час.
Курт спокійно слухає — у своїй звичайній манері, не проявляючи жодних емоцій. Уїльям Кертіс Бенкс — афроамериканець зі світлою шкірою, йому під тридцять, у нього двоє дітей, він аспірант другого року навчання і пишається тим, що вступив на найкращий факультет психології у світі. Він працьовитий і амбітний, як і будь-який інший студент, з яким мені доводилося працювати. У нього немає часу на легковажність, нестриманість, слабкість, виправдання або дурниці. Курт приховує свої емоції за стоїчним виразом обличчя.
72
Таємно записане підсумкове інтерв’ю з доктором Зімбардо.
73
Ретроспективний щоденник в’язня.
74
Ретроспективний щоденник в’язня.