Я віддав би життя за тебе (збірка)

IV

Попри свої алфавітні футбольні команди, містер Седрик Ґіттінґз не був недоумком. Просто в нього, як і в багатьох американців, мати любила «Малого лорда Фонтлероя»[204], і природним наслідком такого вподобання стало те, що син у свої п’ятдесят років був одержимий спортивними ідеями. Кожної осінньої цілющої суботи він сприймав одинадцятьох молодиків, що вибігали на футбольне поле, як щось дуже миле, чого так і не знайшлося в житті.

Ґіттінґз був радий зустрітися з Ріпом — пошанований і вражений.

— Це була прекрасна гра, — сказав він. — Я вирвав пір’їни з дамського капелюшка й підкинув їх угору. Мабуть, і сам з ними злинув, бо після вашого тачдауна почувався легким, як птах. Коли наші програють, я занедужую. Скажіть мені, юначе, як воно з вашим звільненням із коледжу.

— Ріп не хоче покидати коледж, — промовила Кікі, — у нього серце розривається, але він не має грошей. Зрештою, наступного року в Єлі вважай що не буде команди.

— Це ж чому?! Певна річ, буде! — вигукнув містер Ґіттінґз.

Кікі подивилася на Ріпа, і той слухняно сказав:

— З лінією нападу поганенько.

— Чоловіче, та ви сам собою ціла лінія. У мене досі перед очима, як ви виходите й провадите сутичку…

— Але якщо команда не виграє, — перебила Кікі, — то професіонали не підтримають Ріпа. Як на мене, йому варто прийняти пропозицію цього західного коледжу.

— Якого коледжу? — сердито спитав Ґіттінґз.

Глянувши на Кікі, Ріп спромігся на відповідь:

— Не маю права це сказати.

— Ота купівля гравців — неподобство. Я б волів дивитися, як наша команда програє кожний матч, аніж знати, що її купили й оплатили.

— Ріп мусить думати про майбутнє, — м’яко пояснила Кікі. — Ви ж чули про багатьох спортсменів, що стають нічними сторожами та викидайлами, а то й потрапляють у в’язницю.

— У в’язницю! Я ніколи не чув про хороших футболістів, які там опинилися. Затямте собі назавжди. Якби я був суддею і переді мною стояла якась футбольна зірка, я б сказав: «Це, безперечно, якась помилка». Будь-хто з такою злагодженою дією м’язів мав би скористати з такого сумніву.

— Якщо я колись опущуся так низько, — сказав Ріп, — то сподіватимуся, що суддя буде згоден з вами.

— Звичайно ж, буде. Судді — це такі самі люди, як усі ми.

Кікі відчула, що розмова набрала понурої тональності.

— Ріп просто хоче перейти туди, де студентам вільніше живеться й можна заробляти на прожиток.

— Скільки вам пропонують на Заході? — спитав містер Ґіттінґз.

— Дуже багато, — швидко відказала Кікі.

— Були б ви дурнем, юначе, якби прийняли цю пропозицію.

— Я дуже не хотів би покинути коледж, — сказав Ріп. — Та все ж це краще, ніж в’язниця.

Ґіттінґз застогнав.

— Ви знову про в’язницю. Я не дам вам туди потрапити. Засную фонд — про випадок, якщо ви щось не те робитимете.

— Розумна річ, — заплескала в долоні Кікі. — Фонд — це те, на що він міг би покладатися.

— Я дам йому шанс із якоюсь хорошою фірмою, як тільки він закінчить коледж.

— Ідея фонду мені здається кращою.

— А мені здається, що ви дуже вже корисливі, юна леді, — зітхнув любитель футболу. — Коли йому доведеться переїздити?

— Мабуть, зараз же. Йому треба вже записатися в команду, щоб наступної осені мати право виступів за команду. Вони дуже прискіпливі.

— Прискіпливі! — пирхнув містер Ґіттінґз. — Прискіпливі! Скажіть мені відверто, скільки вони пропонують.

На той час Ґіттінґз був у невигідному становищі, адже досі не підкупив жодного спортсмена. Він не мав найменшого уявлення, скільки платять футболістам, і розцінив цю справу такою беззаконною й неприємною, що не дуже-то зважав на суму грошей. Зрештою Кікі залагодила оборудку на п’ять тисяч доларів.