Білий попіл

І тоді стара закричала. Її тихе і силуване «а-а-а» могло хіба що розсмішити.

— Жартуєте?! — запитав я. — І такий оце крик міг сполошити люд на хуторі?

Вона поглянула на мене з холодною ненавистю й зневагою. Потім вдихнула на повні груди і закричала ще раз — щосили, аж поки зрештою зайшлася кашлем. Але її старече вищання все одно пролунало тихо та хрипко й одразу ж розчинилося в легкому подмуху вітру, від якого стиха зашелестіла стара верба.

— Знову щось не те, — насмішкувато сказав я. — Гадаю, вам забракло б сили й онука знадвору гукнути.

Я відвернувся від неї, знову обдивляючись пагорб. Що ж тут насправді сталося?

— Слухайте сюди, — сказав я їй, не обертаючись, — доведеться обирати. Або ви розкажете мені правду, або ж — до ладу закричите.

І раптом вона звереснула. Це був несамовитий, сповнений жаху короткий вереск, од якого зі старої верби здійнялась у небо зграя вороння: птахи сполохано каркали і кружляли понад пагорбом. Я обернувся, мов ошпарений. Повитуха лежала на землі навзнак, розкинувши руки й роззявивши рота. А над нею, з каменюкою в руці — тією, що я приніс у торбі, — стояв Томаш.

— Томаше! — вигукнув я. — Що ти накоїв?!

— Ти просто погано її налякав, — сказав він, ніби нічого й не сталося. — А кричить вона — дай Боже…

Я кинувся до старої, схилився над нею, притулившись вухом до її вуст.

— Дихає! — сказав я.

— Це ж треба, — байдужливо сказав Томаш. — Здорова бабера.

Я підвівся, стиснувши кулаки.

— Слухай-но, розумако… Сотник радив мені пристрелити тебе, якщо знову об’явишся…

— І? Що тобі заважає?

Він дістав папірець із тютюном і поклав згори кілька зеленавих дрібок.

— Як мудрі люде кажуть, — повчально мовив Томаш. — Щоб застрелити — пукалка потрібна. А сотник навіть не повернув тобі пістоля.

Я так і стояв, стиснувши кулаки. Як з ним учинити? Я озирнувся на стежку, якою ми прийшли. Томаш ніби прочитав мої думки:

— Він припреться сюди хвилин за п’ять, не раніше. Якраз устигнемо.

Одним рухом він скрутив цигарку і, запаливши сірник об підошву, розкурив її.

— Дай мені твої руки, — сказав він.

— Що?

— Ну ж бо! Ти ж хочеш розкрити це вбивство чи ні?

Я простягнув руки, і він взяв мене за плесна.

— Заплющ очі. Просто вслухайся в кожне моє слово — й уявляй, — сказав він. — Більш нічого не треба.

Його впевненість та спокій подіяли на мене гіпнотично. Хтозна-чому, та я заплющив очі й слухав Томаша, який ніби розповідав мені притчу:

— Того вечора Хома Брут був у шинку. Місцевий шинок нічим не відрізняється від усіх інших, — хіба трохи менший.

Я відчув тяжкий запах гашишу, що пеленав мене щільною димною хмарою, й спробував відвернутися, щоб не нахапатися наркотичного диму. Та він був скрізь і чимраз густішав.

— Просто уяви, — долинув голос Томаша, наче він бачив, що зараз коїться в моїй голові.