Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Він одвернувся й вибіг із-за столу.
- Томе, вернися!
Але хлопець побіг уздовж каналу туди, де вдалині маячіло місто.
- Куди це подався Том? - спитала Анна, прийшовши, щоб забрати ще посуд. - Ти, мабуть, щось йому таке сказав?
- Анно, - сказав чоловік, беручи її за руку, - Анно, чи пам’ятаєш Грін Лон парк, базар і те, що Том захворів був пневмонією?
- Про що ти балакаєш? - засміялася вона.
- Не зважай на це, - мовив він спокійно.
Вдалині, там, де Том пробіг понад берегом каналу, сідала курява.
О п’ятій, коли вже сідало сонце, Том повернувся. Він насторожено подивився на батька.
- Чи ти хочеш мене про щось питати? - звернувся він до батька.
- Не маю жодних запитань, - сказав Лафарж.
Хлопець посміхнувся своєю сліпучою посмішкою.
- Чудово.
- Де ти був?
- Біля міста. Я замалим не лишився там. Ще трохи, і я, - хлопець затнувся, шукаючи потрібного слова, - потрапив би в пастку.
- Як це “потрапив би в пастку”?
- Я саме проходив повз бляшану хатину біля каналу. Ще трохи, і я був би змушений ніколи не приходити сюди й не бачити тебе. Я не вмію це тобі пояснити, цього ніяк не поясниш. Не можу сказати, що воно було, бо навіть сам не знаю. Трапилося щось дивне, не хочу говорити про це.
- Тоді не будемо говорити. Піди краще вмийся, хлопчику. Час вечеряти.
Хлопець побіг умиватися.
Хвилин за десять по тому на гладенькій поверхні каналу з’явився човен. Високий худорлявий чоловік вів його, спроквола налягаючи на жердину.
- Добривечір, брате Лафарже, - сказав він, даючи перепочинок рукам.
- Добривечір, Сауле. Що там нового?
- Сьогодні новин доволі. Ти знаєш отого Номленда, котрий живе біля каналу в бляшаній хатині?
Лафарж скам’янів.
- Так.
- Ти знаєш, яким він був негідником?
- Люди кажуть, що він залишив Землю, бо вбив там чоловіка.
Саул сперся на свою мокру жердину, втупивши очі у Лафаржа.
- Пригадуєш, як звали того чоловіка, що він убив?
- Джілінгз, еге ж?
- Правильно. Джілінгз. Ну-от, години зо дві тому містер Номленд прибіг до міста, кричачи, що він бачив Джілінгза, живого, тут, на Марсі, сьогодні вдень! Він благав тюремника, щоб той замкнув його у в’язниці. Але тюремник відмовився. Отож Номленд пішов додому і двадцять хвилин тому, як розповідали мені, прострелив собі голову з рушниці. Я саме пливу звідтіля.
- Ну й ну, - мовив Лафарж.
- З біса дивний випадок, - сказав Саул. - Ну, добраніч, Лафарже.
- Добраніч.
Човен поплив далі гладенькими водами каналу.
- Вечеря на столі, - погукала дружина.
Містер Лафарж сів вечеряти і, взявши в руку ножа, глянув на Тома.
- Томе, - спитав він, - що ти робив сьогодні вдень?
- Нічого, - відповів Том з повним ротом. - А що
- Просто мені цікаво.
І старий заткнув собі за комір серветку.
Того вечора о сьомій годині старій жінці закортіло піти до міста.
- Вже кілька місяців не була там, - сказала вона.
Але Том відмовлявся.
- Я боюся міста, - заявив він. - Там люди. Не хочеться мені туди.
- Не до лиця дорослому хлопцеві така мова, - зауважила Анна. - Не хочу навіть слухати тебе. Ти підеш з нами. Це я тобі кажу.
- Анко, якщо хлопець не хоче... - почав був старий.
Але сперечатися було марно. Вона погнала їх до човна, і вони попливли каналом під вечірніми зорями. Том лежав горілиць із заплющеними очима, і не можна було з певністю сказати, спить він чи ні. Старий чоловік невідривно дивився на нього, думаючи свою думу.
“Хто він такий, - міркував він, - що йому потрібна любов так само, як і нам. Що це за створіння, котре, тікаючи від самотності, приходить у табір до чужинців і запозичує голос, обличчя, запозичує їх з чужої пам’яті і живе між нас, знайшовши нарешті щастя в чужій сім’ї. З якої він гори, з якої печери, до якої належить раси тих вимираючих істот, що населяли цей світ, перш ніж з Землі прибули наші ракети?
Старий похитав головою. Годі про це допитуватися. Взявши все до уваги, слід вважати його Томом”.
Старий подивився на місто, що маячіло попереду, і відчув до нього відразу. Але потім знову повернувся думкою до Тома й Анни. Може, й негаразд затримувати надовго Тома, якщо все це завдасть лише прикрощів І жалю. Та яке ми маємо право відмовлятися саме від того, чого так прагнули - хай навіть воно втішатиме нас лише вдень, а потім, щезне, ще дужче спустошивши порожнечу, зробивши ще непрогляднішими темні ночі і ще вологішими дощові? Це все одно, що відірвати від нашого рота шматок хліба.
І він подивився на хлопця, який спав на дні човна. Хлопець пхикав, бачачи якийсь сон. “Люди, - мурмотів він. - Вони змінюються й змінюються. Це пастка”.