Що таке антична філософія?
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-2-3
- Переводчик: Сергей Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Що таке антична філософія?». Краткое содержание книги:
Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, твір пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів.
Книга вперше презентує наукову спадщину видатного філософа-антикознавця українською мовою.
Однак, тоді можна себе запитати, як стоїк може орієнтуватися в житті, якщо все, окрім морального наміру, є байдужим? Чи може він одружуватися, здійснювати політичну або ж професійну діяльність, чи служитиме своїй батьківщині? Саме тут постає суттєва деталь морального вчення стоїків: теорія «обов’язків» (а не обов’язку взагалі) чи «властивих дій»[398]. Ця теорія дає добрій волі змогу віднаходити предмети для вправ, керуватися кодексом практичної поведінки і надавати відносної цінності байдужим речам, які в принципі позбавлені цінності.
Щоб розробити цю теорію «обов’язків», стоїки повертаються до їхньої засадничої інтуїції інстинктивної та первісної злагоди всього живого з самим собою, що виражає глибинну волю природи. Живі істоти мають вроджений потяг до збереження себе та до відторгнення усього, що загрожує їхній цілісності. З появою у людини розуму природний інстинкт стає свідомим та обґрунтованим вибором; потрібно обирати те, що відповідає природним схильностям: любов до життя, наприклад, любов до дітей, любов до співгромадян, засновану на інстинкті соціальності. Одружуватися, здійснювати політичну діяльність, служити своїй батьківщині — усі ці дії, таким чином, будуть властивими людській природі та матимуть цінність. «Властиву дію» характеризує те, що вона частково залежить від нас, оскільки це дія, що передбачає моральний намір і частково не залежить від нас, адже її успішність визначається не лише нашою волею, але іншими людьми чи обставинами, зовнішніми подіями, зрештою, долею. Ця теорія обов’язків чи властивих дій дає філософу змогу орієнтуватися в непевності щоденного життя, пропонуючи правдоподібний вибір, який наш розум може виправдати, хоча ніколи немає певності, що це робиться добре. Насправді, тут важить не результат, завжди непевний, не ефективність, але намір зробити добре[399]. Стоїк завжди діє «за умови», кажучи собі «я хочу зробити це, якщо це відповідає долі». Якщо це не відповідає долі, він намагатиметься досягнути успіху іншим способом або покориться долі, «бажаючи того, що стається».
Стоїк завжди діє «за умови», але він діє, бере участь у соціальному та політичному житті. Тут маємо ще один важливий пункт, який відрізняє його від епікурейця, котрий, в принципі, позбавляється всього, що може спричинити турботу. Стоїк діє не згідно із власним матеріальним чи навіть духовним інтересом, а незацікавлено, на користь людської спільноти:
Жодна школа не має більше доброти чи лагідності, жодна не має більше любові до людей та уваги до спільного блага. Вона визначає нам за мету бути корисним, допомагати іншим та турбуватися не лише про себе, а про всіх загалом і про кожного зокрема[400].
Внаслідок втрати більшої частини написаного засновниками секти[401], Зеноном та Хрісіппом, у випадку стоїцизму ми маємо набагато менше свідчень про духовні вправи, що практикувалися у школі, ніж у випадку епікурейства. Найцікавіші з них — свідчення Цицерона, Філона Александрійського, Сенеки, Епіктета, Марка Аврелія, є відносно пізніми, але вони цілком правдоподібно розкривають для нас попередню традицію, сліди якої можна бачити в окремих фрагментах Хрісіппа і навіть Зенона. Відтак, здається, що у стоїцизмі частини філософії є не лише теорійними дискурсами, але й темами вправ, які повинні були практикуватися конкретно, коли хтось хотів жити відповідно до філософії.
Так, логіка не обмежується абстрактною теорією обґрунтування чи навіть шкільними вправами із силогістики, тут існує щоденна практика логіки, яка застосовується до проблем повсякденного життя, в якій логіка виявляється опануванням внутрішнього дискурсу. Це необхідно з огляду на те, що, відповідно до Сократового інтелектуалізму, стоїки вважали, ніби людські пристрасті зумовлені поганим використанням цих внутрішніх дискурсів, тобто помилками судження та обґрунтування. А отже, потрібно наглядати за внутрішнім дискурсом, щоб бачити, чи не втручаються в нього помилкові ціннісні судження, додаючи, таким чином, до розуміючої репрезентації щось стороннє. Марк Аврелій радить виробляти для себе своєрідну «фізичну» дефініцію предмета, який постає перед нами, тобто події чи речі, що провокує наші пристрасті: «Бачити його самим по собі, таким, яким він є у своїй сутності, у своїй наготі, і називати його властивою йому назвою»[402]. Насправді, така вправа полягає у тому, щоб триматися реальності — такої, як вона є, не додаючи туди ціннісних суджень, пов’язаних з умовностями чи пристрастями:
398
Я запозичую цей переклад у А. Ґ. Кіда, див.: Kidd I.G. Posidonius on Emotions // Problems in Stoicism / Ed. by A.A. Long. — London, 1971. — P. 201. Про властиві дії див.: Hadot І. Seneca… — P. 72—78; Goldschmidt V. Le Système stoïcien… — P. 145—168; Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 204–—206.
399
Див.: Hadot P. La Citadelle intérieure… — P. 220—224.
400
Сенека, Про милосердя, II, 3, 3.
401
С. 176 — секта — група людей, що поділяють одне вчення, філософське, релігійне чи інше. Слово «секта» сьогодні використовується переважно в релігійному дискурсі (де набуло негативних конотацій через протиставлення «сект» «ортодоксії»), хоча ще в Новий час вживалося в історико-філософському значенні. Поняття секти відрізняється від поняття школи тим, що остання характеризується інституційною єдністю. — Прим. перекладача.
402
Марк Аврелій, Наодинці з собою. Роздуми, III, 11; див.: вище, с. 174, прим. 2 [у електронній версії — прим. 397. — Прим. верстальника.].