Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
Звичайно, задум геолога ще не дав практичних наслідків, бо Абакум, одержавши чашу з рук полковника Ванова на другий день після страти Ічеренського, одразу ж поклав її на дно своєї скриньки. Ні прокурор, ні решта присутніх при страті не знали «мнимого» археолога. Ніхто не був знайомий з ним. Не розкривало таємниці і згадане Ічеренським ім'я. Він назвав якогось Івана Стоянова. Та тільки в Софії Іванів Стоянових живе кілька тисяч. Прокурор віддав чашу у слідчий відділ, де лише головний слідчий у цій справі знав, хто такий Іван Стоянов. Він передав чашу полковникові Ванову з проханням вручити її особисто «мнимому» археологові. Отже, тільки двоє знали, що Абакум — спадкоємець срібної чаші: головний слідчий і начальник оперативного відділу управління Державної безпеки.
Абакум кинув чашу на купу речей. Солов'їна пісня заносила його в минуле, і це було приємно. Він відчував глибоке задоволення. Таке почуття виникало в нього щоразу, коли йому вдавалося обійти пастку, розставлену якимось розумним і далекоглядним ворогом.
Склавши все відібране в чемодан, Абакум відніс його у вітальню і попросив хазяйку передати людині, яка прийде по нього. А речі, які він вирішив залишити в себе, розмістив у дубовій скриньці, за старим звичаєм окутій залізними шинами і прикрашеній перламутровим сонцем-інкрустацією на пожовклій від часу кришці. Дивним здавалось співжиття в скриньці двох античних теракотових келихів і елементарного приладдя детектива. Абакум усміхнувся і взяв келих у руки. На ньому, певно, ще за часів Гомера, було зображено сарну. Вона тікала, а її наздоганяла стріла. «Істина, що завжди тікає від людини, і людський дух, який завжди женеться за нею», — згадав Абакум слова, які він сказав колись інженерові, і по його обличчю промайнула усмішка. Коли б на цьому примітивному малюнку сарну замінити зображенням ледве помітних слідів, а стрілу — лінзою лупи, то символ, хоч і даний грубо, майже плакатно, був би по суті одним і тим же. Кінець кіпцем, ці звичайні предмети робили ту саму справу, що й стріла… Отже, коробочка з алюмінієвим порошком, лупа, дві відмички та інше елементарне приладдя детектива могли спокійно лежати разом з символічним творінням стародавнього художника. Абакум закрив кришку скриньки і просунув у її кільця два важких замки.
Коли все було закінчено і скриньку з перламутровим сонцем поставлено на місце, Абакум відчув навколо себе жахливу порожнечу і самотність. Набивши люльку тютюном, він почав ритися в бібліотеці: перегортав старі журнали, розглядав ілюстрації, наче шукаючи чогось, а чого — і сам не знав. А втім, він розумів, що нічого не шукає і що це порпання в бібліотеці — пусте і безглузде заняття. Тоді він залишив книги, взяв альбом і, зручно вмостившись у широкому шкіряному кріслі, почав зосереджено малювати. В альбомі один за одним з'явились малюнки: корінфська колона, фасад у стилі барокко, собака-шукач. Але колона залишилась без капітелі, фасад без вікон, а в собаки були тільки шия і голова. В Абакума раптом зник інтерес до малюнка і знову з'явилось роздратування. Почуття самотності безперервно зростало, заповнюючи душу наче отруйним газом.
Абакум відклав олівець та альбом і знову почав ходити по кімнаті, запаливши люльку. В роті у нього гірчило. Голову розламувало. Захов намагався переконати себе, що настрій, який охопив його, безглуздий і сентиментальний, що це не личить йому, бо він завжди з презирством ставився до сентиментальних людей, які скаржаться на нудьгу і самотність. «Про яку самотність може йти мова, — переконував себе Абакум, — коли в музеї мене чекають вази і гідрії, коли маю стільки хороших друзів в інституті, які поважають і шанують мене? Про яку самотність може йти мова, коли я живу в суспільстві, де мене люблять і яке я люблю? Я ж не доктор Штокман. Між мною і суспільством немає ніякої ворожнечі. Я віддаю суспільству всі свої сили, а воно, з свого боку, дає мені все, що потрібно, щоб я був щасливий. Суспільство і я — нерозривне ціле. І саме тому неприпустимо, щоб частка цілого почувала себе самотньою. Нудьгують душевно слабі люди, моральні інваліди. Ті, хто не вміє ні радіти, ні страждати по-людськи. А коли ж я не радів красивому, коли не повставав усією душею проти потворного? Хіба не соромно скаржитись на нудьгу, коли тебе чекає приємна робота в майстерні, розкопки, антична мозаїка, про яку треба написати книгу; коли є ще стільки нерозв'язаних задач у збірнику з вищої алгебри; і, нарешті, як не дивно, — коли ще є секретні замки, для яких треба створити відмички. Все це чекає мого розуму, моїх очей і моїх рук. Як же можна нидіти і скаржитись на самотність?»