Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
Із виру непереконливих чуток завжди випливало ім'я — Понтіак. На Бобровій Річці небагато знали про цього індійського Наполеона, човни якого плавали на всіх річках між канадськими лісами і гирлом Міссісіпі, який з часу поразки французів терпляче плів велетенську сітку, маючи намір затягнути її над англійцями, що нічого не підозрівали. Він, напевне, був вождем племені оттава і жив далеко на заході, біля озера Ері.
Почне хто-небудь говорити про цього чоловіка, Малий Ведмідь одразу й заявляє:
— Я не слухаю співу пролітаючих птахів. — Або: — Я нічого не чув. — Батько нічому не вірив, аж поки йому не сповіщали офіціально через посильного.
Проте взимку, напередодні Нового року, на Бобровій Річці з'явився посланець Понтіака і виступив у селах з промовою біля вогнищ ради. Посланець приїхав і на Родючу Землю. Поки він відпочивав у гостинній кімнаті в хаті Черепахи, глашатай ходив з хати в хату і запрошував усіх чоловіків прибути ввечері на збори, «щоб почути слово Понтіака».
Коли сутінки опустилися на вкриті снігом дахи, велика хата заповнилася людьми. Посередині горіло величезне багаття; навколо нього густими рядами сиділи навпочіпки воїни. Там був також Малий Ведмідь з двома ленапськими вождями (у ленапів були свої вожді, так само, як і в ірокезів). Позаду вождів сиділи спочатку старші воїни, тоді молодші, а за ними, зовсім у темряві — найстарші хлопці.
Голубий Птах сидів поруч Козулі, принишклий, як миша, і напружено дивився в круг. Бліки від полум'я стрибали по нерухомих обличчях. Тільки губи смоктали люльки і випускали білі хмарки вгору, де вони зміщувалися разом з голубим димом вогнища. Коли двері відчинялися, вривався холодний протяг.
Нарешті всі зійшлися, посланець Понтіака підвівся. Голубий Птах аж рот роззявив під подиву: такого індійця він ще ніколи не бачив. Це був чоловік заввишки майже два метри. Замість прикраси з пір'я на потилиці в нього стирчала яскравочервона щітка — кінчик оленячого хвоста, — а у вухах блищали срібні кільця; міцне тіло обгорнуте темносинім покривалом, яке з внутрішньої сторони було, мабуть, теж пофарбоване в яскраво-червоне, як і прикраса на голові, бо над правою рукою, там, де покривало утворювало складки, пунцовим кольором майоріли загнуті краї. В руці велетень тримав вам-пум — широкий пояс з відшліфованих черепашок. Майстерно зроблене намисто майже зливалося з темрявою хати, тому що вся стрічка складалася з безлічі чорних перлинок, в яких губилася незначна кількість білих.
Посланець деякий час мовчки дивився на воїнів, що зібралися, ніби хотів своїми очима заглянути кожному в душу. Чутно було лише сичання та потріскування вогнища.
Нарешті промовець заговорив.
Пояс почав повільно пропливати між пальцями промовця; кожна намистина щось означала, а всі разом вони складали зміст послання Понтіака.
— Брати! Ми всі з одної сім'ї; ми всі діти Великого Духа; ми всі ходимо по одній і тій же стежці і вгамовуємо нашу спрагу з одного джерела. А тепер надзвичайно важливі обставини привели нас на збори, де ми біля спільного вогнища ради розкуримо люльку.
Брати! Коли білі вперше ступили на нашу землю, вони були голодні; їм ніде було розіп'яти дах над головою чи розкласти багаття. Наші батьки поспівчували їхньому горю і щедро поділили з ними те, що Великий Дух дарував своїм червоним дітям. Вони годували чужинців, коли ті були голодні; давали ліки, коли вони хворими; підстилали їм хутра, коли вони лягали спати, подарили їм землю, щоб вони могли полювати і вирощувати маїс.
Брати, білі нагадують собою отруйних зміїв: закляклі від холоду, вони слабкі і нешкідливі, але коли їх відігріти і оживити, то вони жалять своїх благодійників. Білі були слабкими, коли прийшли до нас, а ми дали їм силу. Вони хочуть нас убити або відтіснити, як вовків і пантер.
Брати, білі люди — недруги індійців. Спочатку вони зажадали стільки землі, щоб можна було на ній лише поставити хатинку. Але тепер їх можуть задовольнити хіба що всі наші мисливські угіддя, від сходу до заходу.
Брати, багато зим тому не було землі. Сонце не сходило і не заходило, все було окутане темрявою. І ось Великий Дух створив землю. Він наділив білих людей вітчизною по той бік моря. Цей, наш острів, населив дичиною і дарував нам, своїм червоним дітям. Він дав нам силу і хоробрість, щоб ми захищали свою землю.
Брати, мій народ хоче миру; всі червоношкірі хочуть миру, але там, де є білі, немає миру для нас навіть на грудях нашої матері — землі.