Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
— Не думаю, дядьку, щоб білих можна було вигнати, їх стало занадто багато. На кордоні білих мало, але чим далі на схід, тим більше селищ білих. Там є села, в сто раз більші від Родючої Землі.
Димний День змінився на обличчі. З-під стертого, давно не поновлюваного розмальовування лице виглядало сірим і зів'ялим. Зморшки на чолі свідчили, що мозок напружено працює.
— Ленапи кажуть, що нам треба приєднатись до французів і разом з ними вигнати англійців. Віриш, що ми в союзі з французами змогли б подолати червоні мундири?
— Не знаю, дядьку. Але батько гадає, що французи такі ж лихі, як і інші білі.
— Ленапи говорять, що з французами легше вжитися. Коли б ми з їхньою допомогою вигнали англійців, нам було б легше.
Димний День уперто повертався до цієї думки; він чіплявся за неї, як за останню надію. Хлопцеві пригадалися батькові слова: «В них у всіх серце із каменю, якою б мовою вони не говорили», проте він не хотів заперечувати дядькові і відчув полегшення, коли Димний День перестав розпитувати його.
Поклавши оленя в каное, вони відчалили. Але так і не стріляли більше цієї ночі. Дядько не міг правити човном безшумно, він думками був, мабуть, десь в іншому місці. Коли на східному горизонті з'явилось перше бліде світло, вони вже підвішували оленя біля дверей хати Черепахи.
Димний День хвалив племінника за влучний постріл, тільки розмова біля нічного вогнища, видно, його не вдовольнила, бо ввечері він про те ж запитав Малого Ведмедя. Здавалося, він ніяк не міг наговоритися на цю тему. Хлопець уважно слухав розмову. Чи вдасться батькові переконати дядька?
Вождь встав із своєї циновки, поманив Голубого Птаха і підсадив його на горище. Хлопець повинен був відшукати стару, потерту шкіряну сумку. Батько, взяв сумку, підсів знову до Димного Дня, відкрив її і витяг ножиці. Цей інструмент хтозна-коли потрапив сюди, і його поклали на горище, бо ніхто не міг звикнути до цього незвичайного складаного ножа.
Дядько взагалі ще не бачив такої речі, і йому ледве вдавалося приховати своє здивування. Двома руками батько розкрив ножиці.
— Ось, ти бачиш два ножі, які йдуть один на одного, мов два воїни. Спочатку здається, що вони зустрінуться і знищать один одного, але, — Малий Ведмідь закрив ножиці, — вони лише дотикаються; потім проходять мимо, нічого собі не заподіявши. Але досить тільки що-небудь вставити між ними, вони розріжуть його на маленькі шматочки.
Батько заклав між відкриті леза листок маїсу, закрив ножиці, і розрізані половинки впали дядькові на коліна. Димний День схопив розрізаний листок, стулив його докупи, знову розняв, перевірив гострі леза і похитав головою. Він попросив ножиці і розрізав кожен з клаптиків листка ще раз. Потім мовчки повернув інструмент.
Знову заговорив батько:
— Два ножі — це англійці і французи. Вони виступають один проти одного, але не знищують один одного. Вони розріжуть лише лист маїсу, що потрапить між них, а лист маїсу — це ми, червоні племена. Нас розріжуть між обома партіями білих. Чи ж повинні ми при цьому допомагати, підтримувати одну сторону?
Димний День мовчав. Його довгий ніс шуліки загострився ще більше. Наступного дня він розпрощався, але був мовчазніший, ніж будь-коли.
Звістка про завоювання фортеці Дю Кесн пронеслася по землі Огайо, наче пожежа в преріях. Ленапи вперше за довгі роки залишилися вдома. І добре зробили, бо восени долинули нові чутки, як відгук далекого грому: про великі бої і про падіння Квебека, столиці Канади. Сталося не так, як сподівався Димний День, а навпаки, — не англійців у червоних мундирах, а французів, союзників ленапів, виганяли геть. Війна наближалася до кінця.
Цього разу зміни у неспокійному білому світі відчули й села на Бобровій Річці. Вождь, повернувшись навесні із Преск Іль, привіз неймовірну звістку, що й там все захопили англійці. Французькі купці та солдати безслідно зникли, скрізь чути лише англійську мову. Губи Малого Ведмедя скривилися в іронічній посмішці.
— Ми помітили це не тільки по червоних мундирах та іншій мові, а насамперед по цінах. Нові блідолиці ще безсоромніші, ніж старі. Один вимагав за рушницю купу бобрових шкур висотою в довжину рушниці. Якщо так буде й надалі, то доведеться згодитися з ленапами: з французами можна вжитися краще.
Полум'я війни поступово згасало. Мало-помалу англійці прибирали до своїх рук торгові станції, навіть Детройт на заході озера Ері. Білим набридло, мабуть, воювати між собою.
Та їх неспокій, видно, перейшов на червоних. Чутки облетіли села: серед західних племен готується повстання проти англійців. Повстанці в союзі з французами хочуть відвоювати Канаду і всі торгові пункти аж до Огайо.