Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
Минали роки. Кожної осені на Родючу Землю приходив Димний День, щоб заглянути, як він казав, до сестри і зятя, а в дійсності щоб побачити дітей. Він дуже прив'язався до Голубого Птаха і Малії, коли ті жили в Прибережних Луках. Димний День привів хлопця в рід Черепахи, він керував його першими кроками в новому житті і до деякої міри вважав його за свого сина. Він радів, що діти підростають, кожного разу розпитував про їх успіхи в домашньому господарстві та полюванні і, коли повертався додому, розповідав про все Круглій Хмарі.
Малія і Голубий Птах навіть не підозрівали, яку роль вони відіграють у житті тітки і дядька. Діти нічого не знали про те, що самотні старики з Прибережних Луків усю свою любов перенесли на племінницю і племінника і весь час думали про них. Хоч братік і сестричка нічого цього не помічали, проте вони щороку чекали Димного Дня. Він ніколи не приїжджав без подарунків і не скупився на похвали.
Як гордився хлопець, коли показував дядькові ведмеже намисто, і як здивувався Димний День, коли ще через рік Голубий Птах повів його на свою ділянку з пастками. Адже весною після скрутної зими батько довірив хлопцеві п'ять добре влаштованих пасток, розставлених на стежках, де часто проходили дрібні тварини.
Пастки були не дуже складні — це всього-на-всього чотири дубові стовпи з важкою горизонтальною ударною колодою, яку підтримував натягнутий шпур і опорний дрючок. Коли яка-небудь тварина — норка, ондатра, єнот або опосум — натикалася на шнур, колода падала і вбивала необачного четвероногого. Вже не одну зиму служать ці довговічні і надійні пастки. Щодня треба було обходити, ставити їх, а коли якась із них захлопнулась, забирати здобич.
Саме того дня, коли дядько милувався пастками Голубого Птаха, під колодою лежала видра. Дядько зрадів, мабуть, більше, ніж хлопець. А щодо діда, з яким Димний День досить часто бесідував, так той Голубого Птаха менше гудив, ніж Козулю або Косоокого Лиса, який завжди мусив слухати докори. Але видно було, що вони на нього впливали не більше, ніж занурювання у воду влітку.
З Димним Днем у відлюдне село біля Бобрової Річки прибували також і новини. Здебільшого дядько розповідав свої вісті лише на другий або аж на третій день після прибуття, але він майже завжди знав щось нове, особливо про сутички між англійцями і французами.
Війна тривала вже роки, неспокій усе ще сповнював країну. В глибоких лісах, тут, у басейні річки верхньої Аллегейні, правда, ще ніколи не чути було гарматного пострілу, сюди долинали тільки відгуки далеких, іноді незрозумілих звісток. Білі весь час то відступали, то наступали, будували фортеці, потім висаджували їх у повітря і вбивали один одного. Здавалося, вони ніби заражали своїм неспокоєм і червоношкірих. Це видно було по ленапах, які ніде не знаходили собі місця, щовесни вирушали на кордон і тим самим посилювали неспокій.
Про все це мало знали в далеких селах на Бобровій Річці. А те, що розповідали ленапські воїни, звучало, як оповідання не з тої землі. Та саме цього року, коли Голубий Птах одержав пастки, дядько розповів таке, що здалося людям роду Черепахи зрозумілішим: французьку фортецю біля Огайо захопили англійці. У цій фортеці Голубий Птах лежав у госпіталі; звідси його забрав Димний День і повіз у Прибережні Луки. І ось французів там більше немає, є лише англійські червоні мундири.
Давно забуті картини знову постали в уяві хлопця: пенсільванська міліція, форт Дю Кесн, генерал Браддок, Мононгахіла. Спогади пірнули б у пітьму, якби Димний День не заговорив про це ще раз.
Це сталося на полюванні з факелами. Голубому Птахові захотілося продемонструвати дядькові, як майстерно він влучає в ціль, а для цього найбільш підхожим хлопець вважав нічне полювання з вогнем. Дядько одразу ж погодився.
Ввечері, коли сонце сховалося, залишивши над лісом пломеніючий багрянець, а тіні дерев на дзеркальній гладіні річки згустилися, мисливці гребли проти течії. Від кожного удару весла по воді півколом бігла хвилька; на ній переливалися бульки, і хвилька виблискувала, наче полонинка браслета. Човен майже беззвучно просувався вперед, залишаючи за собою сріблясту доріжку.
З прибережного очерету долітало останнє сонне крякання качок; звучав багатоголосий концерт жаб, а від лісу чулася тріскотня коників. Комарі і мошки не докучали, бо прохолода від води розганяла їх.
Останній відблиск вечірньої заграви на заході згас, коли дядько прошепотів:
— Тут почнемо.
Голубий Птах зашепотів у відповідь:
— Краще візьмемо праворуч; там менше очерету, і ми зможемо підійти ближче до берега.