Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Чий це слід на газоні?.. Хто не виграв мільйонів? Хто багато хотів?.. Хто убив Продавця лотерейних квитків?..

Публіка, що оточувала похоронну процесію, прилинула до рухомої сцени, утворивши тисняву. Та обличчя довкола ми з Мулою бачили лише радісні.

Невидимий оркестр підхопив мелодію з усією своєю могуттю, і співак раптом зіскочив зі сцени й пішов у натовп:

— Це ти вбив лотерейника? — він наставив мікрофон до рота якомусь парубкові, той відсахнувся та відповів злякано:

— Ні.

— А, може, ти-у-и? — співав артист і тицяв своїм мікрофоном у публіку, немов рапірою.

Несподівано якась дівчина вхопила руку співака й запищала зовсім не мелодійно:

— Я! Я вбила Продавця квитків!..

— Справді? — запитав артист, забувши про трагізм свого виступу й розвеселившись. — А, може, ще хтось убив Продавця?..

І, на наш із Мулою подив, за кілька хвилин поруч з артистом зібрався чималий строкатий гурт молоді, що вигукував:

— Я!.. Я вбив Продавця квитків!.. Це я!..

— Супер! — підбадьорював їх співак, а дівчата підспівки йому допомагали:

— Су-о-у-упе-ер!

Я сказав:

— Мула, поглянь, скільки людей вбивало Продавця, а він у своїй брилі льоду, немов живий!..

Тим часом уже й співак з’їхав з глузду та кричав розлого на всю площу:

— Я-а-а-а! Це я вбив Продавця-а-а!.. Ця-ця-ца-а-а!..

Мелодія була запальною, приставучою, і скоро вже навіть ми з Мулою, тихенько співаючи, зізнавалися в скоєнні злочину проти лотерейника, і нам було вже навіть не те що його не шкода, а більше, ми раділи, що Продавця нема. Співак, здавалося, теж радів цьому, і весь натовп гудів, підтанцьовуючи та підспівуючи. А коли останні звуки оркестру стихли, похоронна процесія вибухнула оваціями.

Разом з усіма ми: Мула, я та малий Цербо в мене на руках, потрапили нарешті на майдан перед міським цвинтарем, де процесія зупинилась. На вантажівці знову виник язикатий розпорядник, але тепер він уже стояв не в кузові, хоча й призів там уже майже не лишилося, і місця було вдосталь, а розв'язно виліз на кабіну та сидів на ній наче дитина, бовтаючи ногами.

— Ну от і настав час провести останній на сьогодні розіграш, — розпочав розпорядник, а динаміки рознесли його слова над натовпом проводжаючих в останню путь. — І від того, чи буде цей розіграш успішним, залежить, чи зустрінемося ми з вами невдовзі знов у цьому видовищі під назвою «Похорон Продавця»; або цей серіал усе ж скінчиться, і Продавець отримає нарешті спокій…

— Г-у-у-у! — несхвально загудів натовп. — Не хочемо! — закричали з нього. — Ми не хочемо, щоб Продавця ховали! Нам подобається грати в лотереї!..

— Так, безперечно, подобається, — гірко всміхнувся розпорядник. — Та уявіть, що відчуваємо ми, ті, хто ходить на цей похорон не для розваги, а на роботу… Так, Продавця багато хто недолюблював, проте він був знаною та заможною людиною; мав величезні пасіки, але ніколи не забирав у бджіл меду, створив бригади для розчистки джерел; він власноруч посадив у нашому місті безліч дерев, а за його гроші впорядковано наші парки… Продавець щоліта організовував фестивалі жартівливих пісень і завжди мріяв мати четверо дітей: двох донечок і двох синів… — тут голос розпорядника затремтів, і він пустив навіть сльозу. — Але навіщо! — чоловік підвів очі до неба. — Навіщо Продавець склав такий дивний заповіт?!..