Піти й не повернутися

— Бо я тут, а його нема.

Справді, логіка його міркувань була неспростовна, заперечити йому було важко. Адже він от не відстав, хоча й був замикаючим, і не дав відстати й Пивоварову, який сидів тепер поруч і смачно облизував ложку. Загалом Лукашов мав рацію, але Івановський чомусь не хотів осуджувати Дзюбіна, хоч і виправдовувати його так само не було як.

Консерви бійці швидко доїли, посідавши в заметі, догризли сухарі. Лейтенант сховав ложку в кишеню.

— Сержанте Лукашов, — іншим тоном сказав Івановський. — Лишаєтесь за старшого. Я піду. Треба розвідати трохи. Усім тут бути. Можна відпочивати. Спостереження кругове. Незабаром повернуся. Все ясно?

— Ясно, — з готовністю відповів Лукашов.

— І щоб усе в нормі. Доглядайте Хакімова.

— Усе буде зроблено, лейтенанте. Доглянемо.

— Так. Пивоварчику, за мною!

— Я? — здивуваэся Пивоваров, але поварившись, став швидко підводитись.

— Беріть лижі, все інше. І ходімо. Лукашов, підмініть Судника. Напевно, закляк там.

По глибокому снігу, який місцями був до пояса, вони подалися до шосе. Лижі несли в руках. Рів час від часу робив невеликі повороти, виходячи з-за яких, лейтенант насторожено позирав уперед. Але в рові й поблизу, здається, нікого не було; ребристі снігові замети на дні лежали незаймані. Нарешті стало чути глухе гурчання дизелів, повіяло ледь відчутно на холоді димком бензину — вони підійшли до шосе. Івановський висунувся з-за голого глинистого виступу біля повороту і зразу ж відскочив назад. Дуже близько, в кінці широкого розрізу рову, майнув автомобільний кузов, покритий роздутим на вітрі брезентом, потім ще й ще. Сунула довга колона, в деяких відкритих машинах, біля кабін, виднілися настовбурчені постаті німців у зелених шинелях. Судячи з їхнього вигляду, їм добряче-таки припікав російський мороз, і німці не дуже роздивлялися довкола. Лейтенант махнув рукою принишклому ззаду Пивоварову і по краю кучугури виліз на схил.

Звичайно, лейтенант не сподівався на швидку вдачу, на зручний для переходу момент, але такого нещасливого збігу обставин він не чекав. Заклякнувши на вітрі, він ледве діждався, поки прогуркотіли на дорозі машини. Здавалося, поблизу нікого більш нема. Але тільки-но висунувся з-за грудок, що вмерзли на бруствері, як знову побачив неподалік німців, їх було троє, зв'язківців. У той час, коли один, вилізши на стовп, порпався там у дротах, двоє інших з апаратами сиділи на узбіччі дороги — очевидно, налагоджували зв'язок. Із-за спин стирчали стволи гвинтівок, на землі лежали мотки дротів та якісь інструменти. Щоправда, заклопотані своєю справою, німці не звертали на інше уваги, але не так, звичайно, щоб не помітити двох росіян, коли ті у них під носом надумають перебігти шосе.

Виходить, знову треба чекати.

І лейтенант сумно лежав на промерзлих присипаних снігом лижах і не відводив од шосе очей. Було дуже холодно, мерзли ноги, поранене стегно боліло все дужче, і цей біль усе частіше привертав до себе його увагу. Рух машин на шосе вже кілька разів то відновлювався з найменшими інтервалами між автомашинами, то затихав трохи й тоді утворювався розрив на кілометр чи більше. Раз або двічі випадав більш-менш зручний момент, щоб перебігти на той бік, але німці усе ще вовтузилися зі своїм зв'язком. Івановський тричі діставав важкий кубик танкового годинника. Останній раз той показував пів на одинадцяту. Зв'язківці не йшли. Минуло ще з півгодини, поки німець нарешті зліз із стовпа на землю, і лейтенант подумав, що, може, тепер вони підуть. Але німець вайлувато перейшов до іншого стовпа і, начепивши на чоботи свої серпикігті, знову поліз угору. Утрьох вони там про щось розмовляли, та вітер забивав їхні голоси, відносячи убік, і лейтенант не міг нічого почути.