Піти й не повернутися

Напевне, він зробив нерозумно, як командирові групи йому не треба було так ризикувати собою, та Івановський не міг уже стриматися. Недобре передчуття знову охопило його, щось застряло в горлі, він проковтнув той клубок і, не відводячи погляду од близького вже узлісся, швидко й навпростець подався до нього.

Тепер їх розділяло всього якихось три сотні метрів, і вже з самого початку цього шляху лейтенант упевнився, що дроту на стовпах не було. Дріт, який колись густо обплутував базу, зняли, і його відсутність найбільшою тривогою, мало не переляком відгукнулася в свідомості Івановського. Вже нічого не остерігаючись і не звертаючи уваги на те, що його могли легко помітити у відкритому полі, він за кілька ривків досягнув сосонок і зупинився вражений, майже знищений тим, що побачив.

Бази не було.

У сосняку на пагорку ні вартових, ні собак, ні штабелів із жовто-зелених ящиків — під ногами рівно лежав незайманий сніг та по узліску тягся ряд білих стовпців — те єдине, що нагадувало зараз про базу — інших її прикмет тут не зосталося. Дріт акуратно зняли зі стовпів і відвезли кудись, мабуть, у інше, більш зручне місце.

Нерозуміння швидко змінилося в свідомості лейтенанта на збентеженість, навіть розгубленість, він постояв на чистому, свіжому після нічної завірюхи снігу, потім пішов на лижах до протилежного боку, туди, де колись був заїзд. Але й тут нічого не зосталося, тільки в гущавині молодого сосняка під снігом угадувалося кілька спустілих ям-капонірів та ще скраю узліску біля стовпів височіла купа присипаних снігом жердин, які, мабуть, підкладали під штабелі. Більше від бази не було нічого. Дорога, відсутність якої здивувала Івановського, білою смугою лежала під снігом — нею давно вже не їздили.

Якось раптово знесилівши, лейтенант притулився плечем до шершавого боку сосни, приголомшений пустотою і закинутістю цього тепер нікому вже не потрібного сосняка. Базу перемістили. Це було очевидним, але він усе ще не міг у те повірити. В його збентеженій свідомості засіла й не хотіла зникати вперта, невідчепна думка, що це омана, помилка, недоречне лихе непорозуміння і що потрібне лише невелике зусилля, аби все це змінилося. Іншого він не міг собі уявити, бо не в змозі був примиритися з тим, що й цього разу його спіткала невдача, що величезні зусилля групи витрачені даремно, що марно вони смертельно ризикували й втрачали людей і самі до краю знесилились. Вони запізнилися. Лейтенант не відразу повірив у це, та, постоявши під сосною і віддихавшись, усе ж зрозумів, що ніякої омани не було. Була жорстока, зла реальність, ще одна, велика біда з усіх бід, що випали за цю війну на його злощасну долю.