Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Коли він приніс цей звіт, білявий полковник, очевидно, був не в настрої. Розмашистим точним рухом, не глянувши, він перекинув його зшитки на сусідній стіл, за яким сидів над паперами лисий бровастий майор.
— Ковальов, займіться. Що він там написав — мені читати ніколи.
Але Ковальов так само з якоїсь причини не міг прочитати це відразу, і лейтенантові нічого іншого не лишалось, як піти й чекати в своїй хатині. Він уже приклав до пілотки руку, щоб обернутися й вийти, як двері в хатину широко розчинилися і на порозі, нагинаючи голову, з'явився той самий, кого він найбільше боявся тут зустріти. Командири за своїми столами підхопилися, а лейтенант обернувся лише та так і завмер з піднесеною до пілотки рукою.
Напевне, його замизкана, незугарна постать — Івановський був у писаревій тілогрійці, без знаків розрізнення на ній і в заношеній суконній пілотці, коли всі командири штабу ходили в баранячих шапках, — здалася незвичайною і привернула до себе гострий погляд генерала.
— Хто такий? — тоном, який нічого приємного не обіцяв, спитав генерал, звертаючись до полковника.
— Лейтенант Івановський, командир взводу, — з натужною хвацькістю не своїм голосом відрапортував лейтенант і назвав свій полк і дивізію.
— Якої, якої дивізії?
Івановський твердо повторив номер дивізії.
— Що ви тут робите?
— Він з оточення, — сказав полковник, стоячи перед генералом і всією своєю імпозантною постаттю виявляючи належну повагу, але з відтінком фамільярної вільності. Івановський же скам'яніло застиг навитяжку, вперше у житті розмовляючи з таким високим начальством.
— Оточенець? Чому тут?
— Я тут з приводу німецької бази боєприпасів, товаришу генерал.
— Нова справа! — сказав генерал, стоячи упівоберта до лейтенанта. Погляд його прискіпливих очей не відривався від напруженої постаті Івановського. — Що за база? Де? Звідки вам про неї відомо? Ви розібралися, полковнику?
— Розбираюся, товаришу генерал, — зовсім іншим тоном, ніж розмовляв досі, сказав полковник. Однак цей тон людини, що говорить не зовсім те, як було насправді, змусив лейтенанта виявити нову зухвалість щодо полковника.
— Полковник не хоче розбиратися, товаришу генерал, — випалив Івановський. Генерал кинув гострий запитальний погляд на лейтенанта, потім — на полковника. І лейтенант, відчувши, що тут може раз і назавжди дещо вирішитись, додав: — Артилерійська армійська база за шістдесят кілометрів звідси. Кілька ешелонів боєприпасів, охорона невелика, довкола дротяна загорожа в один кілок. Можна підірвати.
— Он як! Ви вже й розвідали? — спитав генерал і обернувся до нього всією постаттю у розстебнутому кожусі, з-під білих бортів якого блиснула емаль орденів. Голос його уже відтавав, лейтенант з радістю відчув це й одразу ж наважився сказати про все одверто:
— Можна запросто висадити в повітря. Або спалити. І наступаючі на Москву німецькі війська залишаться без боєприпасів.
Івановський висловив це і зразу ж пошкодував за свою поквапливість, яка тієї ж миті дещо зменшила тільки-но виниклу цікавість до нього начальника штабу. Генерал щось буркнув у комір кожуха й сів біля столу на лавку. Всі інші, як і до того, стояли на своїх місцях.
— Кажеш, запросто? Бух — і німецькі війська без снарядів? Так, чи що?
— Не зовсім так, товаришу генерал, — намагався виправити свою похибку лейтенант. — Ми вже спробували, але…
— Уже і спробували? Встигли? Ну і що ж?
— Двох утратили. В тому числі капітана Волоха.
— От як, лейтенанте… Як тебе? Івановський. Знаскоку не візьмеш, з головою треба. Але він молодець, — сказав генерал, звертаючись до полковника. — Якщо так, пошліть його з групою. Дайте чоловік з десять. Займіться цим. І не зволікайте.
— Він без перевірки, товаришу генерал, — тихо вставив полковник. Генерал незадоволено ворухнув бровами.
— Дурниці! Його вже перевірили. Німці перевірили. А це буде другою перевіркою. Я скажу Клюзіну — треба ж зрештою довіряти своїм людям. — І, повернувши голову до несподівано обрадуваного лейтенанта, сказав подобрілим голосом: — Готуйте групу, лейтенанте. Ось із ним. Позавтра доповісте про готовність. Ясно? — Єсть! — не сказав, а по-дитячому, в захопленні вигукнув Івановський і, хвацько козирнувши, зачинив за собою двері.
Назавтра йому пощастило менше. Полковник, до якого він знову прийшов уранці, відправив його до якогось майора Коломійця, лейтенант чекав цього майора півдня, і коли врешті дочекався і передав наказ полковника, той мало не знищив його першою ж фразою: