Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Насилу відірвавши плече од сосни, він став на лижі й відштовхнувся палицями. Лижі трохи проїхали по шурхотливому снігу й спинилися. Івановський не знав, як бути далі, вперше за кілька днів зникла необхідність поспішати, і він обіперся на палиці. На сосновій гілці неподалік з'явилася вертка сорока, яка весь час сердито скрекотала на нього; спурхнула над головою і з коротким писком зникла в гіллі синичка. Івановський стояв байдужий до природного життя лісу і нічого не помічав. Якесь заціпеніння сковувало його ослаблі м'язи, він ні про що не думав, лише дивився в порожнечу підліска, відчуваючи в собі таку знемогу, що здолати її, здавалося, не було ніякої можливості.
Так минуло чимало часу, але сосняк, як і досі, лишався пустим і непотрібним, і лейтенант нарешті змушений був схаменутися: все-таки на нього чекали бійці. Передусім Пивоваров. Івановський оглянувся — боєць терпляче сидів за вибалочком, там, де він залишив його, і лейтенант махнув рукою — давай, мовляв, сюди.
Поки той ішов по його сліду до сосняка, Івановський розстебнув ремінці лиж і ступив на сніг. Певно, тут можна було не боятися, в пустинному гайку не було нікого. Він зморено сів на невисокий, обсипаний снігом пеньок, випростав ногу. Треба вирішувати, що робити далі А головне — поміркувати, як цю невдачу розтлумачити бійцям. Він не міг позбутися прикрого відчуття якоїсь своєї провини, начебто він придумав усю цю історію з базою і когось обдурив. Хоч, коли розібратися, то найбільше обдурено його самого.
А втім, усе зваживши, зрозумієш, що тут не було обману, а була війна з її тисячами хитрощів, тонкощів, випадковостей, з усією різнонаправленістю її чинників.
Пивоваров тихо під'їхав по його лижні й мовчки зупинився навпроти. Боєць розгублено оглядав сосняк, зрідка кидаючи на лейтенанта спантеличений погляд. Та ось він зрештою здогадався.
— А що… Хіба тут була?
— Саме так — була.
— Гади! Вивезли, чи що?
— Вивезли, звичайно! — Івановський підхопився із свого пенька. — Пошили нас у дурні!
На здивування лейтенанта, Пивоваров дуже стримано зреагував на його запальні, гнівні слова.
— Видно, спізнилися.
— Еге ж. Більше двох тижнів минуло. Було коли.
— А тепер як же? Доведеться шукати.
— Що шукати?
— Ну, базу. Наказ же…
Звісно, бази не було, але наказ висадити її в повітря залишився. Чи давно лейтенант сам домагався у штабі цього наказу, який таки отримав на свою голову. «Що ж, тепер давай виконуй наказ, лейтенанте Івановський, шукай свою базу», — зло подумав про себе лейтенант. Однак тон, яким Пивоваров згадав про наказ, усе ж таки сподобався йому, і в душі він навіть зрадів. На випадок чого, певно, бійцям про це довго тлумачити не доведеться — коли зрозумів Пивоваров, то, мабуть, зрозуміють і всі інші.
Біда, що спершу так пригнітила Івановського, помалу стала меншати, хоч, певна річ, він не міг не усвідомлювати, скільки ще додалося клопоту. Видно з усього, базу перекинули на схід, ближче до лінії фронту — там і шукати її. Якщо йти вздовж шосе, обнишпорюючи кожен лісок, то, можливо, і вдасться її надибати. Але відразу ж спали на думку ті, за дорогою, та ще бідолаха Хакімов. І подумалось йому, що, певно, шукати базу вже не доведеться. На це потрібно багато часу, більше припасів, ніж ті, що вони мали. Знов-таки, чи довго зможеш іти з Хакімовим? Та й чи легко відшукати в гущавині лісів старанно замаскований об'єкт, який тепер став для них голкою в стіжку сіна? Зрештою, може бути й так, що бази взагалі вже немає — розвезли в частини і вистріляли в боях усе, до останньої міни.
Тоді що ж — повертатися з невикористаною вибухівкою, з повним запасом гранат? Знову на собі тягти бісові пляшки з КС і тремтіти, щоб який-небудь фріц, випустивши з дурного розуму чергу, не поцілив у них кулею? І це, втративши половину групи! З тяжкопораненим на волокуші. І, зрештою, в неприємному становищі цілковитого невдахи з'явитися перед генералом? Що скаже йому генерал?