Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— А де я візьму людей? У мене нікого немає. Лишився один їздовий.
Відчуваючи, що все знову руйнується, Івановський не став більше нічого ні з'ясовувати, ні доводити, а рішуче, швидкими кроками попрямував до високої хати з гарними віконницями. Звичайно, його туди не пустили, він затіяв недоречну суперечку з невблаганним вартовим біля ганку і був уже просто у розпачі, коли двері в хату несподівано розчинились і на порозі з'явився сам генерал. Начальник штабу не відразу впізнав учорашнього лейтенанта, і тому довелося знову назвати себе і тремтячим голосом повідомити, що з організацією групи нічого не виходить. Генерал гнівно зиркнув на нього, немов у цій невдачі винен був сам Івановський.
— Як не виходить?
— Нема людей, товаришу генерал. Полковник послав…
— Зименкова до мене! — кинув начальник штабу комусь, хто стояв у нього за спиною, і той швиденько зник у сінях, куди, ні слова більше не сказавши, вернувся і генерал. Івановський зостався коло ганку сам на сам з вартовим, який із мовчазною злістю позирав на нього. «А все-таки не пройдеш!» було написано на його фізіономії. Та лейтенант уже й не поривався в хату. Він покірно зачекав хвилин двадцять, поки на ганку знову не появився старший лейтенант у кожусі з маузером через плече.
— Іди до капітана Зименкова і бери людей. Завтра о тринадцятій нуль-нуль генерал чекає з рапортом про готовність групи.
— Єсть! — сказав Івановський. Він не запитав навіть, хто цей капітан Зименков і де шукати його, — довелося з’ясовувати це у коноводів на вулиці. І справді, надвечір у нього вже був на руках список восьми бійців і одного старшини; десятим у цьому списку значився він сам.
І лейтенант почав готуватися.
Окрім людей, треба було одержати боєприпаси, пляшки КС, вибухівку, два метри бікфордового шнура. Четверо бійців були в обтріпаних шинельках, без тілогрійок, слід було їх переобмундирувати. Хтось довго не хотів видавати маскхалати (в накладній не було підпису старшого начальника), по лижі він їздив у тилове, за п'ятнадцять кілометрів, село. Останню ніч перед виходом він ледве подрімав зо дві години, поїв за день один раз, вистояв на трьох інструктажах, але о тринадцятій усе ж привів групу на подвір'я високої, з гарними віконницями хати. Цього разу його негайно ж пропустили в домівку, і він з тремтливою гордістю доповів про готовність виконати бойовий наказ.
Генерал скінчив телефонну розмову і поклав трубку. Як був у хутряному поверх гімнастерки жилеті, мовчки вийшов у двір, де, вишикувані по команді «струнко» чекали дев'ять бійців з Дзюбіним на чолі. Генерал мовчки обійшов стрій, оглянув усіх, і на його немолодому, зморшкуватому, із запалими щоками обличчі вперше за весь час перебування свого у штабі Івановський не помітив і сліду начальницької суворості. Зараз це було просто зморшкувате обличчя обтяженої численними турботами, змореної, давно вже не молодої людини.
— Синки! — почав генерал, і щось у душі лейтенанта жалісливо здригнулося. — Ви знаєте, куди йдете? Знаєте, що буде важко? Але треба. Бачите, мете, — показав генерал на хмарне, низько зависле небо, з якого падав легкий сніжок. — Авіація на приколі. На вас уся надія…
Він ще говорив, радячи, як треба поводитись у важку хвилину в тилу ворога, де вже ніхто, крім хіба що товариша, тобі не допоможе. Але він міг би й не говорити про це — лейтенант уже мав певний досвід бойових дій у німецькому тилу, набутий за час двотижневого блукання у Смоленських лісах. А от його зовсім не начальницький, майже товариський тон і його увага до їхньої сповненої невідомістю долі зворушили лейтенанта, який із цієї хвилини готовий був на все, аби тільки виконати бойове завдання. Навіть смерть у цей час не здавалася йому чимось жахливим — він ладен був ризикувати життям, якщо це буде потрібно для Вітчизни.
Напевно, так відчував себе в цьому коротенькому строю на подвір'ї не один він, а й інші, сповнені мовчазної уваги й рішучості. І коли Івановський, віддавши честь, повернув групу на вихід, у його душі сурмили фанфари. Він знав, що виконає все, на що його послали, іншого не повинно, а тому й не могло бути…
6
Як лейтенант не підганяв бійців на останніх кілометрах шляху, все-таки світанок застав їх у голому, білосніжному після нічної хуртовини полі, неподалік од шосе.
Користуючись передранковими сутінками, Івановський пройшов іще кілометр. З усе більшою ризикованістю він наближався до ледь помітної здалеку нитки дороги, як раптом помітив на ній машини. Лейтенант мало не крикнув од прикрої несподіванки — не вистачило якихось п'ятнадцять хвилин, щоб проскочити на той бік шосе. Втішаючи себе, він спершу подумав, що машини незабаром пройдуть, і вони справді швидко сховалися вдалині, та слідом за ними з'явився повільний кінний обоз, в обгін якого з-за пагорка вискочили два чорні приземкуваті легковики. Стало зрозуміло: починається день і великий рух, перейти шосе непоміченими з їх волокушею, мабуть, нічого було й думати.