Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
— Ланцюг! — зойкнув Квінт. — Він обірвався!
Брязкаючи, мов зрадник кинутим йому капшуком із золотими, ланцюг зірвався з коловороту. Клітка падала все швидше й швидше. Маріс скочила з місця і припала до ґрат. Квінт ухопився за гирьові важелі, знов і знов тиснучи на гальмівну педаль.
У клітці завивав крижаний вітер, пронизуючи до кісток двох її переляканих пасажирів і водночас остуджуючи летючу скелю до самісінького ядра. Несподівано Квінтові пальці відчули зміну швидкості. Він зрозумів це по важелях.
— Ми сповільнюємо падіння, — вигукнув хлопець. — Від холодного вітру камінь стає летючіший. — Він розпачливо озирнувся. — Але в нас кілька секунд, не більше. — Його руки стрибали по важелях, здіймаючись і опускаючись з усією проворністю, на яку були вдатні. — Маріс! — зойкнув Квінт. — Тобі видно отвір у скелі? Десь під нами…
Маріс ухопила ліхтар і присвітила ним у напрямі печеристої поверхні скелі.
— Ні… — сказала вона. — Ні, я… О, бачу!
— Де? — прокричав Квінт.
— Лі… ліворуч від нас.
— Ліворуч, — повторив Квінт, гарячково переладновуючи важелі. — Скільки градусів?
— Градусів? — здивувалася Маріс.
— Уяви собі, що перед нами годинник, — занетерпеливився Квінт. — Скільки хвилин до дванадцятої?
— П’ять, — визначила Маріс. — Може, трохи менше…
— Двадцять п’ять — тридцять градусів, — похмуро промимрив Квінт, не перестаючи опускати зовнішні гирі. Клітка падала далі, але вже тихіше і під потрібним кутом. Поверхня скелі вимальовувалася ближче. Назустріч їм наближався вхід до тунелю. Хлопець закріпив гирьові важелі, дістався до дверей і рвучко розчахнув їх навстіж.
— Що ти робиш? — скрикнула Маріс.
— Ми повинні вибратися звідси, поки не пізно, — пояснив Квінт. — Ну-бо, Маріс. Готуйся до стрибка.
— Стрибка? — Маріс перехопило дух. У голосі її забриніли панічні нотки. — Я… я не можу…
— Ти мусиш! — напосідав Квінт.
Повітряна клітка спустилася ще нижче. Нора у скелі поближчала.
— Дивись на отой прискалок, — показав Квінт. — Цибаймо на нього.
— Ні, Квінте, — заблагала Маріс, — він…
Та Квінт уже її не слухав. Ухопивши дівчину за руку, він шарпнув її до виходу з клітки.
— НІ! — зойкнула Маріс.
Нараз кінець важкого кліткового ланцюга, — досі він падав куди швидше, ніж сама клітка, — випередив її і, різко шарпнувши знизу, безладно захитав нею, вибиваючи плавучий камінь з його місця. Почалося вільне падіння.
— Квінте! — заверещала Маріс і розпачливо вп’ялася в його руку.
— Стрибай! — закричав Квінт. — Ну ж бо!
І вони вдвох вискочили з падучої клітки. Маріс відчайдушно верещала, провалюючись у пустку, Квінт міцно тримав дівчину. А за мить обоє, відчайдушно вчепившись одне в одного, з усього маху гримнули на прискалок. Ліхтар у руці Маріс торохнувся об камінь, засичав і згас.
Позад них почулися рип та тріск, і нижньонебова клітка разом з ланцюгом шугнула вниз попри них. За кілька секунд пролунало гучне тарарах! — і повітря прошив чийсь зойк. Потім запала тиша. Маріс зіп’ялася на тремтячі ноги і допомогла підвестися Квінтові.
— Таки наша взяла! — промовив хлопець.
Маріс напружено проковтнула клубок у горлі, поглянувши вниз на стрімку поверхню плавучої скелі. Її крутий вигин затуляв землю просто під ними, і дівчині не було видно решток небової клітки, одначе вона знала, що вони там — покручені, понівечені, потрощені вщент. Така сама доля спіткала б і їхні тіла, якби їм не пощастило виплигнути.
— Не наша, а твоя, — стиха поправила вона хлопця. — Ти порятував мені життя, Квінте. — Її обличчя спохмурніло. — А ланцюг не обірвався. Його хтось перетяв. Мабуть, чи не отой незнайомець з охоронцем. Квінте, вони хотіли нас убити!
Квінт похитав головою.
— Вони вбивали не нас, — зауважив він. — Вони полювали на твого батька, а ти була в його киреї, от вони, певно, й переплутали тебе з ним.
Обоє як на команду звели вгору очі. Високо-високо над ними, видаючись не більшими за пару лісових мурах, проти освітленої Західної пристані вирізнялися дві постаті. Вони стояли на краю балюстради і зирили вниз.
— Ось вони, — гірко озвався Квінт. — Наші недолугі вбивці.
— Ну, що ж, дамо їм те, чого вони хочуть, — вирішила Маріс, знімаючи почеплену на рукаві ковіньку і скидаючи з плечей широченну батьківську кирею. Зжужмивши її, дівчина шпурнула одежину вниз на скельну кручу. Те саме зробив і Квінт. — Принаймні якийсь час негідники будуть переконані, що замах удався. — Вона знову повернулася до Квінта і зустрілася з його пильним поглядом: вираз у хлопця був похмурий. — Не хнюп носа! У них нічого не вийшло. Ми живі.