Чаликушу

Мене розбудили, я перелякалася з цього жахливого видовища, а тепер ще й це лихо з Хаджі-калфою. Мені стало недобре.

Старий ледь устав, примовляючи:

— О господи! О боже мій! Щоб вони тобі повідпадали!

Але тепер уже я впала… Що мені причинилося? Я зайшлася істеричним реготом, все задихалася, шматувала руками ковдру… Дивно, що ця криза щасливо минула, і я залишилася живою. Мені вже було не до того, що там діється в коридорі. Коли ж я опритомніла, то гамір за дверима вже ущух. Готель знову оповила тиша.

Про все я дізналася вже потім.

Настирливі любощі ханим із Манастиру так остогидли офіцерові, що він врешті вирішив будь-що відіслати її з дітьми назад. Уночі він повідомив, що квитки вже є й уранці треба виїжджати. Але хіба легко було їй розлучитися з чоловіком? Звичайно, вона почала докучливо благати його, і хто знає, які слова та сцени викликали потім цей страшний фінал.

Вже коли минуло якихось дві години і я гадала, що засну, у двері тихенько постукав Хаджі-калфа.

— Ходжаним, послухай-но… В готелі більше немає жінок… Бідна ханим лежить непритомна. Тільки не смійся. Вийди, з любові до ближнього, подивись, що з нею. Я ж не можу, ти ж знаєш, що чоловікам не гоже заходити. Я ще б, може, й увійшов, та, не дай боже, помре, то не обберешся лиха.

Я виглянула в прочинені двері й, побачивши його обличчя, зареготала знову. Хотіла було сказати: «Нічого, виживе», та не змогла.

Хаджі-калфа сердито глипнув на мене, а потім знічено похитав головою.

— Регочеш! Тільки й знаєш, що ги-ги! От уже пуста! Ну ти глянь на неї…

Чи не більше години довелося мені поратися біля нещасної сусідки. Тіло її було в синцях. Вона весь час, зціпивши зуби, пускала очі під лоба й непритомніла. Я почувалася невпевнено, бо уперше в житті доглядала-таку хвору. Хоча варто людині вже почати цю справу, як де все й візьметься.

А вона щоразу мліла не менше, як хвилин на п’ять. Тоді я починала терти їй руки й тіло. її дівчина носила глечиком воду, й ми кропили нещасній чоло. Скрізь ятрилися рани: на лобі, на щоках і на вустах. Кров, змішана з сурмою та рум’янком, стала майже чорною й тоненькими цівками текла по бороді на груди. Але, боже мій, скільки ж рум’янку було на цьому обличчі! Глек знову був порожній, а фарба все ще не змилася.

Коли я прокинулася, в кімнаті навпроти нікого вже не було. Офіцер рано вранці забрав їх фаетоном і повіз. Сусідка хотіла була попрощатися зі мною, та не наважилася’ будити, бо знала, що я не спала через неї цілу ніч. Вона поцілувала мене сонну в очі й попросила Хаджі-калфу, щоб кланявся мені.