Крадійка книжок

— Тату, що сталося?

Ганс упав на крісло.

Пізніше він запропонував дівчинці почитати для Макса.

— Ну ж бо, Лізель, останнім часом ти так гарно читаєш — хоча для мене досі загадка, звідки у тебе взялася ця книжка.

— Я вже казала, тату. Мені дала її одна черниця зі школи.

Тато підняв руки і жартівливо запевнив:

— Знаю, знаю. — Він зітхнув з висоти свого зросту. — Тільки… — Він поступово добирав слова. — Дивись, щоб не спіймали. — І це каже чоловік, який вкрав єврея.

Від того дня Лізель читала Максові «Свистуна» , поки він займав її ліжко. Єдиним розчаруванням було те, що їй доводилось пропускати цілі розділи, тому що багато сторінок злиплися. Книжка ще добре не підсохла. Але дівчинка продиралася і дійшла до того місця, звідки до кінця залишалося прочитати тільки чверть книжки. Загалом вона мала триста дев’яносто шість сторінок.

У зовнішньому світі Лізель щодня квапилася зі школи, сподіваючись, що Максу покращало.

— Він прокинувся? Він щось їв?

— Йди надвір, — благала її мама. — Ти мені дірку в животі прогризеш своїми питаннями. Ну, йди. Заради Бога, йди надвір, пограй у футбол.

— Так, мамо. — Вона вже відчиняла двері. — Але ти прийдеш і забереш мене додому, коли він прокинеться, правда? Вигадай щось. Накричи на мене так, ніби я щось натворила. Висвари мене. Не переживай, всі одразу в це повірять.

На таке навіть Роза усміхнулася. Вона вперлася кулаками у стегна і гарненько їй пояснила, що вона ще не така доросла, щоб за такі слова її оминула Watschen.

- І щоб забила гола, — пригрозила Роза, — інакше можеш додому не повертатися.

— Обов’язково, мамо.

— А краще два, Saumensch!

— Добре, мамо.

- І припини огризатися.

Лізель на хвильку замислилась, а тоді вилетіла на вулицю, щоб позмагатися з Руді на слизькій багнюці.

— Чого так довго, дупошкрябко? — Руді привітав її у звичний спосіб, коли вони боролися за м’яча. — Де тебе носило?

Десь за півгодини м’яча розчавила машина (вкрай рідко вони проїжджали Небесною вулицею), і Лізель знайшла перший подарунок для Макса. Дійшовши висновку, що з нього вже нічого не буде, діти засмучено розбрелися по домівках, а м’яч, посмикуючись, залишився валятися на холодній пухирчатій землі. Лізель і Руді схилилися над його здутим тілом. У нього на боці зяяла діра, що своєю формою нагадувала рот.

— Хочеш його взяти? — запитала Лізель.

Руді здвигнув плечима.

— Нащо мені здався той засраний розчавлений м’яч? Ми вже не зможемо його накачати, правильно?

— То береш чи ні?

— Ні, щиро дякую. — Руді обережно пхнув його ногою, так, ніби то була мертва тварина. Або тварина, що могла бути мертвою.

Руді пішов додому, а Лізель підібрала м’яча і запхала під пахву. Вона чула, як хлопець крикнув:

— Агов, Saumensch . — Вона вичікувала. — Saumensch!

Дівчинка здалася.

— Чого тобі?

— Я маю велосипед без коліс, може хочеш?

— Та йди ти зі своїм велосипедом.

Останнім, що вона почула з того місця, де стояла, був регіт того Saukerl ’ я , Руді Штайнера.

Вдома вона одразу пішла нагору. Принесла Максові м’яча і поклала біля його ніг.

— Вибач, — промовила дівчинка, — знаю, це небагато. Але, коли ти прокинешся, я розкажу тобі його історію. Я розкажу, що то був найсіріший у світі день і машина з виключеними фарами наїхала просто на нашого м’яча. З неї виліз чоловік і почав на нас кричати. А тоді запитав дорогу. От нахаба…

«Прокинься!» — хотіла закричати Лізель.

Або потрусити його.

Але нічого не зробила.

Вона могла лишень дивитися на м’яча, на його розчавлену, обдерту шкуру. То був перший подарунок з багатьох.